Пограймося в отруту!

Потім вона пішла ще раз поглянути на ляду.

Тепер тут було тихо. Тільки на вікні листвяні візерунки, що обліпили вікно, тінню мерехтіли і тремтіли на її дерев’яній рамі.

Клара підморгнула.

— Гадаєш, що ти найрозумніша, правда ж? — сказала вона.

Цієї ночі більше не було жодних шарудінь, хороводів, шелестінь і мишачих паван.[4]

Звуки повернулися через три ночі, і вони були ще гучнішими.

— Не миші, — сказала Клара Пек. — Величезні щурі. Правда ж?

У відповідь стеля угорі виконала складне і химерне балетне па без музики. Цей своєрідний танець на пальчиках не затихав доти, допоки місяць не потонув у світанку. Та щойно його світло погасло, будинок затих і лише дихання ледь живої Клари Пек порушувало тишу.

До кінця тижня ритми стали ще чіткішими. Звуки відлунювали в усіх кімнатах нагорі: кімнаті для шиття, старій спальні та бібліотеці, де попередні мешканці гортали сторінки і дивилися на море каштанів за вікном.

На десяту ніч, о третій годині, помарніла з лиця Клара Пек, почувши звуки барабанного бою і потойбічних синкоп,[5] спітнілою рукою схопила телефон і набрала номер Емми Кровлі.

— Кларо! Я знала, що ти зателефонуєш!

— Еммо, зараз третя година НОЧІ. Хіба ти не здивована?

— Ні, я лежала і думала про тебе. Я хотіла зателефонувати, але побоювалася видатися дурепою. Щось не так, правда?

— Еммо, можеш відповісти на одне запитання? Якщо в будинку було порожнє горище упродовж багатьох років, — і от раптом на ньому повно речей, що робити?

— Я й не знала, що у тебе є горище…

— А хто знав? Послухай: те, що спершу було схоже на мишачу метушню, потім почало скидатися на щурячу, а тепер здається, що там нагорі бігають коти. Що мені робити?

— Телефонний номер служби боротьби зі шкідниками «Геть щурів» на Мейн-стріт… зачекай. Ось. Основний номер: сім-сім-дев’ять-дев’ять. Ти впевнена, що на твоєму горищі щось є?

— Ціла команда легкоатлетів зі старшої школи.

— Хто раніше жив у твоєму домі, Кларо?

— Хто…