Був четвер, восьма вечора. Це був довгий тиждень, сповнений спалахів люті та звинувачень. Він повсякчас відганяв дітей від ями навпроти будинку, де лагодили трубопровід. Дітлахи обожнюють ритви, хованки, труби, водогони і траншеї. Вони постійно лазили по баюрах, заповзали всередину, дряпалися туди, де клали нові труби. Дякувати Богові, ремонт уже скінчили, і завтра робочі закопають котлован, утрамбують землю і покладуть нову бетонну доріжку, тож малі підуть собі. Але зараз…
У вікні забілів череп!
Без сумніву, якийсь хлопчисько крутив його у руці, постукуючи по склу. Знадвору лунало дитяче хихотіння.
Пан Говард прожогом вискочив із дому.
— Гей, ви! — він кинувся на трьох шкетів.
Ті почали втікати, а він рвонув за ними із криками та галасом. На вулиці було темно, та чоловік розрізняв силуети попереду. Помітив, як хтось із якогось дива стрибнув, а коли згадав, чому, було вже пізно.
Земля розчахнулася під ним. Він упав у яму, страшенно луснувшись головою об водогін, і вже втрачаючи свідомість, вчителеві здавалося, ніби його падіння спричинило лавину; холодні вологі грудки землі котилися йому на штани, черевики, пальто, за комір, вкривали голову, набивалися у рота, вуха, очі, ніздрі…
Наступного дня сусідка із загорнутими у серветку яйцями стукала до пана Говарда цілих п’ять хвилин, після чого врешті прочинила двері й увійшла. У будинку не було нікого, лише стовп пилу піднімався у сонячному промінні. Великі кімнати пустували, у погребі пахнуло вугіллям і жужелицею, а на горищі хазяйнували лише щур і пацюк, та ще валявся вицвілий лист. «Дивна річ, — роками згадувала вона потім, — що ж сталося із паном Говардом?»
А дорослі, як завжди, далі свого носа нічого не бачать. Вони й не звертали уваги, як дітлашня грала в отруту на Оук-Бей-стріт осінніми днями. Навіть коли малеча стрибала через одну конкретну плиту на тротуарі, крутилася навколо і читала написи: «Пан Говард, земля пухом».
— Хто такий пан Говард, Біллі?
— Я гадаю, це робітник, що прокладав доріжку.
— А що означає «земля пухом»?
— Хтозна? Ти отруєний! Ти наступив!
— Давайте, давайте, діти, не крутіться у матері під ногами! Вперед, хутчіш!
Ляда на горище
Проживши у цьому старому домі вже добрячий десяток літ, Клара Пек раптом зробила дивовижне відкриття: на півдорозі нагору на другий поверх, на сходовому майданчику, у стелі вздріла…
Ляду.
— О, Господи!
Вона завмерла, стоячи між сходовими маршами, і пильно дивилася на сюрприз, не вірячи, що це правда.
— Не може цього бути! Як я могла бути настільки сліпою? Оце так, виявляється, у моєму будинку є