Пограймося в отруту!

— Так, пане, — повторили вони.

Пан Говард рвучко розвернувся і покрокував вулицею. Вільям Арнольд дочекався, доки той зникне з поля зору:

— Сподіваюся, йому пташка чимось ляпне прямо на носа.

— Ну ж бо, Кларо, давай пограємо в отруту, — протягла з надією в голосі Ізабель.

Клара закопилила губи:

— Цю гру зіпсували. Я пішла додому.

— Мене отруєно! — звереснув Дональд Бауерс, падаючи додолу і весело плюючись піною. — Дивіться, я давлюся! Хр-р-р!

— Ой! — роздратовано кинула Клара і втекла.

* * *

Суботнього ранку пан Говард визирнув у вікно і вилаявся, побачивши Ізабель Скелтон, що малювала крейдою якісь позначки на тротуарі біля його будинку, а тоді перестрибувала через них, при цьому монотонно наспівуючи якусь пісеньку.

— Ану припини!

Вискочивши на вулицю, він спересердя ледь не штурхонув її на асфальт. Схопив дівчинку і почав несамовито трусити, а тоді поставив і навис над нею та крейдяними написами.

— Я лише грала у класи, — зарюмсала дитина, витираючи долонями очі.

— Мені байдуже, тобі не можна тут гратися, — заявив чоловік. Він зігнувся і розмазав хустинкою крейду, бурмочучи: — Мала відьма. Пентаграми. Рими і заклинання, а виглядають же ж такими невинними, о Господи, такими ж невинними. Маленька дияволиця! — Він сіпнувся, ніби хотів її вдарити, а тоді зупинився.

Ізабель із ревом утекла.

— Біжи, мала дурепо! — гнівно проверещав він. — Тікай і перекажи своїй компанійці, що ви програли. Спробуйте щось інакше! Ви до мене не дістанетесь, о ні, не дістанетесь!

Він побрів додому, налив міцного бренді й випив. Решту дня чоловік чув, як діти грали у копни банку, хованки, собачку, камінчики, дзиґу, мармурки, і голоси маленьких потвор у кожному кущі та затінку не давали йому спокою.

— Ще тиждень, і я геть скажуся, — думав він. Голову пронизував біль, вчитель схопився за неї рукою. — Боже милостивий, ну чому ж ми не народжуємося вже дорослими?

Отже, ще тиждень. А між ним та дітьми росте ненависть. Ненависть і страх збільшувалися у спільному темпі. Знервованість, раптові напади гніву на рівному місці, а потім мовчазне чекання, поки діти вилазили на дерева, витріщалися на нього, цуплячи пізні яблука, а меланхолійний запах осені стелився містечком, дні коротшали, ніч наставала занадто рано.

— Вони мене не чіпатимуть, вони не насміляться мене чіпати, — міркував пан Говард, цмулячи одну склянку бренді за іншою. — Це все дурниці, нічого такого не відбувається. А скоро я поїду звідси і від них. Я скоро…

У вікні забілів череп.