Пограймося в отруту!

Джонні лежав у тиші і наслухав мушлю.

Ще два дні. Джонні схилився вухом до мушлі і зітхнув. Цілих два дні. У його кімнаті було темно. У квадратних скляних загонах великого вікна мучилися поневолені зорі. Вітер колихав дерева. По тротуарах унизу скреготіли ролики.

Джонні заплющив очі. З їдальні долинав дзенькіт столового срібла. Мама і тато вечеряли. Хлопець чув, як батько сміється своїм басовитим сміхом.

Хвилі знову і знову накочувалися на берег всередині морської мушлі. І… було ще щось:

Там, де прибій нас кличе, Де хвилі нуртують, там, Де чайки над морем кигичуть, Де ліку нема літнім дням…

— Що це?

Джонні прислухався. Його тіло напружилося. Він закліпав очима.

І знову тихенько, бозна-звідки: Там небо над морем іскриться, І краю ряхтінню нема. Нумо за весла, сміливці…

Наче сотня голосів співала під скрип кочетів.[7]

Дружно візьмемось: раз-два…

А тоді ще один голос, окремо від усіх, ледь чутний у звуках хвиль й океанського вітру, проспівав:

До моря-циркача ходім, Де хвилі виснуть, наче гори, Де сіль блищить і де наш дім, Що зветься просто морем…

Джонні відсмикнув мушлю від вуха і пильно подивився на неї.

Ти мариш морем, друже мій, Його німою таїною? Тоді бери мене мерщій За руку і… пішли зі мною!

Тремтячи, Джонні знову притиснув мушлю до вуха і сів у ліжку, важко дихаючи. Його маленьке серце несамовито гупало об стіну грудей.

Хвилі гуркотіли, розбиваючись об далекий берег.

«Чи бачив мушлю ти колись, Що наче штопор з перламутру, Де завитушки повились У казку осяйну і мудру? Здається, їм кінця нема, Але, повір, кінець всьому є. Він там, де небо обійма І море, й скелі, і цілує!»

Пальці Джонні стиснули круглі завитки мушлі. Це була правда. Мушля все закручується, закручується, закручується, аж поки ти більше не бачиш, як вона закручується.

Джонні стиснув губи. Про що це там говорила мама? Діти. Філософія — яке важке слово! Про дитячу… нетерплячість. Нетерплячість! Так, так, він був нетерплячим! Чому ж ні? Його вільна рука стиснулася у маленький твердий блідий кулачок і почала бити по стебнованій ковдрі.

— Джонні!

Джонні ривком відірвав мушлю від вуха і швидко заховав її під простирадло. Тато йшов коридором з боку сходів.

— Привіт, сину!

— Привіт, тату!

Мама і тато міцно спали. Було далеко за північ. Джонні тихо-тихо витягнув дорогоцінну мушлю з-під ковдри і підніс її до вуха.

Так. Хвилі все ще були там. І десь далеко скрип кочетів, ляскання вітру на грот-мачті і пісня човнярів, яка ледь-ледь пливе на солоному морському вітрі.

Він притис мушлю ближче, і ще ближче.