Вона повернулася і, примружившись, поглянула на його фургон, залишений під яскравим, сліпучим південним сонцем.
— Гадаю, фургон поламався, і він пішов за допомогою.
Вона виклала покупки на кухні і вперше за багато років, сама не знаючи чому, запалила сигарету, скурила її, запалила ще одну і почала готувати обід, грюкаючи каструлями і без потреби вистукуючи консервним ножем.
Будинок слухав усе це, але не відповідав.
До другої години тиша навколо неї згустіла, наче запах мастива.
— «Геть щурів», — сказала вона, набираючи номер.
Власник служби боротьби зі шкідниками приїхав через півгодини на мотоциклі, аби забрати залишений фургон. Припіднявши кашкет, він увійшов крізь двері у дім, перекинувся кількома словами з Кларою Пек, оглянув порожні кімнати і прислухався до ваготи тиші.
— Нічого страшного, мадам, — сказав він нарешті. — Чарлі трохи загуляв останнім часом. Завтра, щойно прийде, я його звільню. А що він тут
Кажучи це, він поглянув угору на сходи, де стояла драбина.
— О, — відповіла швидко Клара Пек, — він просто оглядав тут усе.
— Я прийду завтра особисто, — сказав власник служби.
І щойно він поїхав того пообіддя, Клара Пек повільно піднялася сходами, звела голову й оглянула люк.
Жодна балка не рипнула, жодна миша не затанцювала на горищі.
Вона стояла, наче статуя, відчуваючи, як через вхідні двері ллються вже дещо скісні сонячні промені.
Чому, допитувалася вона в самої себе, чому я збрехала?
Але ж, з одного боку, ляда зачинена, чи не так?
І я не знаю чому, розмірковувала вона, але я більше не хочу, щоби хтось колись підіймався цією драбиною. Хіба це не дурість? Хіба це не дивно?
Прислухаючись, вона повечеряла раніше.
Потім насторожено помила посуд.