Надворі навіснів дощ, ганяючи із притиском свої краплі по склу. Вони зливалися одна з одною і струмочком збігали шибкою.
— О! — видихнула Джульєтта.
— Так, — задоволено кивнула Анна. — Мертві. Він мертвий, і вона мертва. — Здавалося, це відкриття її аж радувало. Вона ним пишалася. — Він на вигляд — украй самотній чоловік, котрий ніде і ніколи не подорожував.
— Звідки тобі це знати?
— Ну, виглядає він так, ніби жодного разу в житті нікуди не мандрував, але завжди хотів. Це видно по очах.
— То ти в курсі навіть, як він виглядає?
— Так. Дуже хворим і дуже вродливим. Ну, знаєш, як це буває, коли хвороба людину прикрашає? Коли через хвороби на обличчі проступають кістки?
— А він же мертвий? — перепитала старша сестра.
— Уже п’ять років, — тихо розповідала Анна, піднімаючи й опускаючи повіки, наче збиралася розказати довгу історію і знала про це, а тому навмисне довго запрягала, щоби потім прискорюватися і прискорюватися, поки та історія вже сама не нестиме її за інерцією з широко розплющеними очима та розтуленими вустами. Проте зараз її оповідь розгорталася повільно, із ледве помітним запалом мовця. — П’ять років тому цей чоловік ішов вулицею з усвідомленням того, що вже багато вечорів ходить і ходитиме нею, аж раптом підійшов до ґратчастого віка люка, одного із цих великих залізних кружал посеред дороги, і почув, що під його ногами шумить ріка, під металевою кришкою вода тече до моря. — Анна простягла праву руку. — Він поволі нагнувся, підняв її, поглянув на бистре шумовиння потічка та подумав про когось, кого він волів би кохати, проте не міг, а потім перехилився на залізні щаблі, спустився вниз, і більше його ніхто не бачив…
— А як щодо неї? — заклопотано поцікавилася Джульєтта. — Коли померла вона?
— Не певна. Вона новенька. Щойно пустилася духу. Але мертва. Така чудова-пречудова небіжчиця. — Анна аж замилувалася образом, який собі намалювала в уяві. — Смерть робить жінку по-справжньому вродливою, а смерть від утоплення — найпрекраснішою. Куди й дівається скутість, а волосся тримається на воді, ніби яке пасмо туману понад потоком.
Анна весело кивнула:
— У жодній школі світу, на жодному занятті з етикету жінці не навчитися такої замріяної, легкої, плавної, хвилюватої та витонченої ходи. — І Анна спробувала рукою показати цю граційність, витонченість і хвилюватість своєю широкою та шкарубкою долонею.
— Він чекав на неї п’ять років. Та ще донедавна вона не знала, де він. І от тепер вони разом і будуть разом… У сезон дощів житимуть. А в посуху… інколи впродовж кількох місяців… у них буде багато часу на відпочинок. Вони лежатимуть у затишних сховках, наче ті японські водяні квіти, геть сухі, зіщулені, старі й тихі.
Джульєтта підвелася та запалила ще один маленький світильник у кутку їдальні.
— Шкода, що ти про це заговорила.
Анна розсміялася.
— От дай-но я тобі розповім, як це все починається, як вони повертаються до життя. Я все продумала. — Вона подалася вперед, обійняла себе за коліна, прикипіла поглядом до вулиці, дощу та війсть водостоків. — Он вони під землею, сухі й тихі, а понад ними кришиться зелектризоване небо.
Однією рукою Анна відкинула назад тьмяне, шпакувате волосся.
— Спершу горішній світ — це самі дощинки. Потім — блискавка, за нею грім, і сезону посухи приходить кінець. Маленькі краплі котяться риштаками, наливаються і потрапляють у ринви, забираючи з собою обгортки від жувальної гумки, абонементи в театр і квитки на автобус!