— Два! — Саме настала мить для заціпеніння. — То я повинен хворіти так довго?
Мама засміялася.
— Ну, не так уже аж
— З ліками чи без них?
— З ліками?
— Я тебе знаю. Ти додаєш в мій апельсиновий сік ліки, аби я не розкуштував їх. Але я все одно їх відчуваю.
— Цього разу — жодних ліків.
— А що це у тебе в руці?
— О, це?
Мама простягнула йому якийсь круглий сяючий предмет. Джонні узяв його.
Він був твердий, блискучий і… гарний.
— Лікар Галл заходив кілька хвилин тому і залишив його. Він гадав, що ти зможеш ним розважитися.
Джонні зблід, засумнівавшись у цьому. Його маленькі руки легенько торкнулися гладенької поверхні.
— Як я можу розважитися цим? Я навіть не знаю, що це таке!
Мамина усмішка освітила його, наче сонце.
— Це мушля з моря, Джонні. Лікар Галл підійняв її на тихоокеанському узбережжі, коли був там минулого року.
— Що ж, гаразд. А що це за мушля?
— О, я не знаю. Якась форма морського життя, мабуть, колись замешкувала в ній, багато років тому.
Брови Джонні звелися.
— Замешкувала в цьому? Це була її домівка?