Джульєтта встромила голку в біле сукно і витягла її.
— Відійди від вікна, будь ласка. Дощ погано на тебе впливає.
— Ні, от правда. Хіба ти ніколи раніше не розмірковувала про водостоки? Вони ж по всьому місту, на кожну вулицю по одному, по них можна ходити, не згинаючись, і вони спускаються аж до самого моря, — проторохтіла Анна, захоплена баюрами на асфальтних тротуарах і дощем, що падав із неба та зникав у решітках кожного закуту далекого перехрестя. — Хіба ти відмовилась би жити у водостоці?
— Звичайно, відмовилась би!
— Але невже це нецікаво? Коли так усе потаємно? Мешкати у водостоці і позирати на людей крізь шпарини, бачити їх, коли вони не бачать тебе? Наче в дитинстві, коли граєшся в хованки і ніхто тебе не може знайти, а ти весь цей час сидиш поміж них, захована, втаємничена, у захисті і теплі, вся така захоплена? Мені би таке припало до вподоби. Мабуть, жити у водостоці настільки ж добре.
Джульєтта неквапом відірвалася від роботи.
— Ти ж начебто зараз моя сестра, Анно, правда? Тебе ж колись народили, правда? Інколи коли ти говориш, то мені здається, що мама просто знайшла тебе одного дня під якимсь деревом, принесла додому, посадила в макітру, виростила ось до такого розміру, і от ти така вийшла. І ніколи не змінишся.
Анна не відповіла, тому Джульєтта повернулася до свого рукоділля. Кімнаті бракувало кольору. І сестри його не додавали. Анна ще п’ять хвилин притискалася до вікна. Потім подивилася кудись удалину і промовила:
— Мабуть, це можна назвати сном. Мабуть, у мене був сон. Тобто поки я тут сиділа останню годину. Думала. Так, у мене був сон.
Тепер настала черга Джульєтти не відповідати.
Анна шепотіла далі:
— Ця нескінченна вода, мабуть, нагнала на мене сон, і я почала розмірковувати про дощ, звідки він береться і куди дівається, як він стікає по цих маленьких шпаринах край дороги. А потім раптом замислилася про глибини, аж раптом — гульк! — йдуть
— І чого б вони там ходили? — не повірила Джульєтта.
— Певно, що в них є причина.
— Хіба що вони божевільні, — не погодилася Джульєтта. — У такому разі жодних причин не потрібно. Ходять своїм водостоком, то й нехай собі ходять.
— Але ж ідеться не тільки про водостік, — похиливши голову набік та бігаючи очима під наполовину прикритими повіками, заявила Анна, нібито вона щось таке знала. — Ці двоє ще й закохані.
— На Бога, — здивувалася Джульєтта, — то це кохання змусило їх там плазувати?
— Ні, вони там уже багато років.
— Тільки не кажи, що вони живуть разом у тому водостоці так довго, — обурилася Джульєтта.
— Хіба я щось казала про «живуть»? — здивувалася її сестра. — Ні, звісно ж, ні. Вони мертві.