— Ти закінчила?
— Що?
— Якщо закінчила, поможи мені з оцим. А то я до кінця світу не справлюся.
— Що ти хочеш, щоб я робила, — зітхнувши, підняла голову Анна і сковзнула до Джульєтти.
— Це і це, — показала та їй.
— Гаразд. — Анна забрала шитво і сіла з ним біля вікна, дивлячись на дощ, рухаючи руками з голкою та ниткою, та при цьому не випускала з уваги, наскільки темна вулиця, та й кімната, наскільки складно роздивитися зараз кругле металеве кружало водостоку. Зараз, чорного-пречорного пізнього полудня, там тільки блищали та мерехтіли опівнічні вогники. Небо розколювалося павутинням блискавок.
Минуло півночі. Джульєтта, знявши окуляри, куняла в кріслі у протилежному кінці кімнати і, поклавши їх поруч зі своїм шитвом, на мить відкинула голову та задрімала. Секунд за тридцять вона почула, як люто грюкнули, відкриваючись, двері, почула, як залетів досередини вітер, як східцями протупотіли ноги та вискочили на задній двір.
— Що таке? — скрикнула, підводячись та намагаючись намацати окуляри, Джульєтта. — Хто там? Анно, хтось заходив у дім? — Вона витріщилася на порожнє місце біля вікна, де до того спочивала Анна.
— Анно! — загукала Джульєтта, скочила на ноги та побігла в коридор.
Передні двері стояли настіж відчинені, і дощ мжичив у них дрібним туманом.
— Вона відлучилася тільки на хвилину, — заспокоювала себе Джульєтта, стоячи на порозі та намагаючись роздивитися хоч щось у вологому мороці. — Скоро повернеться.
Знадвору піднялося віко водостоку і знову впало на дорогу.
А дощ шепотів на вулиці і лився на закритий люк увесь залишок ночі.
Бажання
Сніг із шерхотом торкнувся холодного вікна.
Великий будинок проскрипів під поривом вітру, що взявся бозна-звідки.
— Що? — запитав я.
— Я нічого не казав. — Чарлі Сіммонс, сидячи позаду мене біля каміна, тихо струснув попкорн у великому металевому решеті: — Жодного слова.
— Чорт забирай, Чарлі, я
Приголомшений, я спостерігав за тим, як на далекі вулиці і порожні поля падає сніг. Ніченька саме годилася для блідих привидів, які зазирають у вікна, а тоді зникають.