«Так! — Я повернувся до вікна і навіжено помислив. — Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»
— Томе, — Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.
«Невже цей час настільки особливий? — розмірковував я. — І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»
Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.
— Не треба, — сказав Чарлі.
Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.
— Томе, — видихнув Чарлі, — заради Бога!
Так, заради Бога, подумав я, і сказав:
— Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…
— Ні! — Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.
— … будь ласка, мій тато ожив.
Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.
— О, Томасе… — застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. — О, Томе!
Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.
Вхідні двері розчинилися навстіж.
Сніг упав на нас зливою.
— Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.
— Здійснилося? — Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.
— Не йди, Томе, — сказав Чарлі.
Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!