— Томе, повернися! — Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. — О Господи,
Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де
«Дурень! — думав я. — Він же мертвий! Повертайся!»
Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?
Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.
Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.
Кладовище.
Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.
Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.
І тут до мене дійшло: див не буває.
І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось
Він згадав.
І розпружився. Він згадав, як тремтіло його тіло, як завмерло його кволе серце, як зачинилися двері у вічну ніч.
Він дуже спокійно стояв у мене в руках, під його тремтячими повіками миготіли в голові якісь гротескні образи. Напевно, він запитав себе оте найстрашніше:
Він розплющив очі. Відтак пильно глянув на мене.
«Так, — подумав я. — Я хотів, щоби ти ожив цієї ночі».
«Ти!» — плакало його обличчя і тіло.
А потім, напівголосно, останнє запитання: