Я відчув, як мій тато відступає назад, але тепер спокійно.
Його пальці торкнулися моєї щоки.
Я почув, як даленіє звук від його кроків по снігу.
Цей звук завмер разом із останнім моїм схлипом.
Я розплющив очі саме тоді, коли він уже віддалився від мене ярдів на сто. І саме тоді він озирнувся і махнув мені рукою.
А тоді все заступила пелена снігу.
«Як відважно, — думав я, — ти йдеш зараз туди, куди належить, старий чоловіче, без нарікань!»
Я повернувся в місто.
Я випив із Чарльзом, гріючись біля вогню. Він глянув на моє обличчя і мовчки підняв тост за те, що побачив у ньому.
Нагорі на мене чекало моє ліжко, схоже на білий сніговий замет.
Сніг падав за моїм вікном на тисячу миль на північ, на п’ятсот миль на схід, на двісті миль на захід, на сто миль на південь. Сніг падав усюди на все. Він падав на два ланцюжки слідів за містом — на ті, що вели у місто, і ті, що прямували вперед, гублячись поміж могил.
Я лежав на своєму сніговому ліжку. Я згадав обличчя свого тата, коли він помахав до мене, повернувся і пішов.
Це було обличчя наймолодшої, найщасливішої людини з-поміж усіх, що я бачив.
І з цим я заснув, без плачу.
Сортувальник
Містер Бенедікт вийшов зі свого маленького будиночка. Він постояв на ґанку, болісно соромлячись сонця і почуваючись приниженим перед людьми. Мимо пробіг собака із розумними очима — настільки розумними, що містер Бенедікт не міг поглянути йому в очі. Маленька дитина заглянула крізь куту залізну браму цвинтаря, що біля церкви, і містер Бенедікт здригнувся від розпорошено-проникливої цікавості дитини.
— Ви — поховальник, — сказало дитя.
Увесь зіщулившись усередині, містер Бенедікт не відповідав.
— Ви — власник церкви? — нарешті запитала дитина.
— Так, — відповів містер Бенедікт.