«Навіщо?…»
Тепер підійшла моя черга завмерти у роздумах.
І справді, навіщо я так учинив з ним?
Як мені вистачило серця забагнути такої страшної, болісної зустрічі?
Що мені тепер робити з цим чоловіком, із цим чужинцем, із цією ветхою, приголомшеною і переляканою дитиною? Невже я прикликав його лише для того, щоби повернути назад у землю, в могилу, у страхітні сни?
Чи я хоча би помислив про наслідки? Ні. Чистий імпульс жбурнув мене з дому на це цвинтарне поле, як легкомисний камінь до легкомисної мети. Навіщо? Навіщо?
Оцей старий чоловік, котрий був моїм татом, тепер, тремтячи, стояв у снігу і чекав на мою нікчемну відповідь.
Я, наче дитина, не міг спромогтися навіть на слово. Якась частина мене знала правду, яку я не міг повісти. Маломовний з ним за життя, я зробився ще маломовніший після його воскресіння.
Правда крутилася в мене в голові, кричала всіма фібрами моєї душі і єства, але не могла зірватися з язика. Я відчув, як мій власний крик завмер усередині мене.
Час ішов. Незабаром ця зустріч закінчиться. І я втрачу нагоду сказати те, що повинно бути сказано, те, що я мав сказати ще тоді, коли він був живий і ходив по землі багато років тому.
Десь далеко за полями дзвони вибили пів на першу цього різдвяного ранку. Христос відмірював час на вітрі. І сніг падав на моє обличчя — спільно із часом і холодом, і холодом і часом.
«Навіщо, — запитували татові очі, — навіщо ти мене привів сюди?»
— Я… — почав було я і… затнувся.
Тому що його рука стиснула мою руку. Тому що на його обличчі я прочитав знайдену ним причину.
Це був також і його шанс,
Його рот розкрився. Йому було важко, невимовно важко спромогтися на тих кілька забутих слів. Тільки дух усередині цієї висхлої шкаралупи, важко дихаючи, ще чіплявся за життя. Він прошепотів три слова, які зразу ж звіяло вітром.
— Що? — перепитав я.
Він міцно тримав мене, і попри нічну заметіль, не заплющував очей. Він хотів спати, але спочатку його розкритий рот спромігся на шепіт:
— …Я… лю... е!
Він затнувся, затремтів, напружився всім тілом і намарне силкувався прокричати знову: