— …Я… лю…е!
— О, тату! — заплакав я. — Давай я скажу це
Він спокійно стояв і чекав.
— Ти намагався сказати:
— Та-а-а-а-а-ак! — спромігся сказати він.
І нарешті дуже чітко промовив: — О, так!
— О тату, — мовив я, і в цих словах вчувалися жаль і щастя, втрати і перемоги. — О, тату, любий тату,
Ми обійнялися. І так завмерли.
Я заплакав.
Я бачив, як мій тато із якихось неймовірно дивних і висхлих глибин свого потойбічного тіла видавлює сльози, які через мить вже тремтіли і виблискували на його повіках.
Саме так було поставлено останнє запитання і саме такою була остання відповідь на нього.
Навіщо ти мене сюди привів?
Навіщо це бажання, навіщо цей подарунок, навіщо ця засніжена ніч?
Тому що перед тим, як зачиняться двері і запечатаються навіки, ми мусили сказати те, чого ніколи не сказали за життя.
І ось це було сказано, і ми, тато і син, стояли, обіймаючи одне одного посеред глухомані. Син і тато — дві частини одного цілого і з однією радістю на двох.
Сльози на моїх щоках замерзли.
Ми довго стояли на холодному вітрі, під снігопадом, а тоді почули, як дзвони вибивають дванадцять сорок п’ять, і все ж ми продовжували стояти посеред засніженої ночі, не зронивши більше ні слова — все вже було сказано, — поки не проб’є урочий час.
І коли по всьому білому світу куранти вибили першу годину різдвяного ранку з новонародженим Господом на свіжій соломі, тим вони возвістили кінець того дару, що був даний нам на такий короткий час і тепер вислизав з наших онімілих рук.
Мій тато обійняв мене.
Удалині завмер останній удар дзвона.