— І місця для поховань?
— Так, — сказав спантеличено містер Бенедікт.
— І дворів, і надмогильних плит, і могил? — поцікавилася дитина.
— Так, — відповів Бенедікт з певним виявом гордості.
І це була правда. І це була дивовижна річ. Після важкої нічної праці впродовж багатьох років до нього прийшов справжній успіх у цьому бізнесі. Спершу він купив церкву і цвинтар з кількома могилами, що вкрилися зеленим мохом після переїзду баптистів на околицю міста. Потім побудував гарний невеличкий морг у готичному стилі, звісно, що й обсадив його плющем, а потім позаду добудував ще й маленький будиночок для себе. Помирати з містером Бенедіктом було дуже зручно. Він заносив і виносив тебе із будинку із мінімальними незручностями і максимальним позірним благословенням. «Немає потреби у траурній процесії, — нахвалювали його набрані крупним шрифтом оголошення у ранковій газеті. — Із церкви прямо в землю, — швидко і вправно. Використовуються найбільш високоякісні консервуючі препарати».
Дитина продовжувала дивитися на нього, і він почувався наче згасла на вітрі свічка. Він відчував власну зневаженість. Все, що жило чи рухалося, змушувало його впадати у відчай і печаль. Він завжди погоджувався з людьми, ніколи не насмілюючись заперечити, прикрикнути чи сказати «ні». Ким би ви не були, зустрівши вас на вулиці, містер Бенедікт дивився на ваші ніздрі, розглядав ваші вуха або вивчав лінію росту вашого волосся своїми маленькими лякливими дикими очима, проте ніколи не дивився вам прямо у вічі, і тримав вашу руку своїми холодними руками так, наче вона — дорогоцінний подарунок, і торочив одне лише:
— Ви безсумнівно, безумовно і беззаперечно праві.
Але розмовляючи з ним, ви завжди розуміли, що він не чує жодного вашого слова.
Тепер, стоячи на своєму ґанку, він сказав маленькій дитині, яка пильно дивилася на нього, побоюючись, що він їй не сподобається:
— Ти — мила маленька дитина.
Містер Бенедікт спустився східцями і вийшов за браму, жодного разу не поглянувши на невелику трупарню. Він відклав це задоволення на пізніше. Було дуже важливо, щоб усе відбувалося у правильній послідовності. Поки що не варт з радістю думати про тіла, які чекають на застосування його талантів у трупарні. Ні, йому краще зайнятися звичною щоденною рутиною. Спершу треба добряче накрутити собі нерви.
Він знав, куди слід піти, щоби довести себе до шаленства. Півдня він тинявся крихітним містечком, дозволяючи своїм живим співгромадянам пригнічувати його своєю зверхністю, а власній меншовартості розчиняти його, купати у поті, зав’язувати серце і розум у тремтячі вузли.
Він поговорив з містером Роджерсом, аптекарем: марна, беззмістовна ранкова розмова. І він зберіг і затаїв у собі дріб’язкові приниження, зневажливий тон і образи, спрямовані в його бік. У містера Роджерса завжди знаходилися якісь уїдливі словечка про людей поховальної професії.
— Ха-ха, — сміявся містер Бенедікт над черговим жартом, насправді прагнучи закричати у своїй жалюгідній люті.
— А, от і ви, мабуть, геть закоцюблий, — поцікавився містер Роджерс цього ранку.
— Закоцюблий, — відповів містер Бенедікт. — Ха-ха!
Вийшовши з аптеки, містер Бенедікт зустрівся з містером Стайвзентом, підрядником. Містер Стайвзент поглянув на годинник — оцінити, скільки часу він може витратити на Бенедікта, перш ніж вигадати якусь зустріч.
— О, привіт, Бенедікте, — вигукнув Стайвзент. — Як там ваш бізнес? Закладаюся, що ви чіпляєтеся за нього зубами і нігтями? Справи йдуть? Я кажу, що зубами та нігтями…
— Так, так, — нерозбірливо хихикнув містер Бенедікт. — А як ваш бізнес, містере Стайвзент?
— Послухай, Бенні, старий, а чому у тебе такі холодні руки? У тебе такий крижаний потиск. Ти щойно бальзамував фригідну жінку! Гей, це непогано. Ти чув, що я сказав? — прогуркотів містер Стайвзент, ляснувши його по спині.