— І смерть розлучила цих трьох нерозлучниць.
Люди ридали.
— Авжеж, — підтвердив містер Бенедікт, змушений ховати обличчя у це горе.
Не позбавлений почуття справедливості, містер Бенедікт поховав одного багатія голим-голісіньким. А бідняка натомість зодягнув у парчеві шати із п’ятидоларовими монетами замість ґудзиків і двадцятидоларовими — на повіках. Якогось юриста він не поховав узагалі, замість того спаливши його у сміттєспалювачі, а в труну запхавши мертвого тхора, який було потрапив у лісі якоїсь неділі в капкан.
Стара діва, похована якогось пообіддя, стала жертвою жахливого плану. Під шовковою підстилкою були поховані частини тіла якогось старого. Діва лежала там, терплячи наругу: холодні руки й інші холодні органи потай силували її до любові. Обличчя покійниці виглядало трохи приголомшеним.
Ось так містер Бенедікт тієї післяполудневої пори пересувався по трупарці від тіла до тіла, звертаючись до всіх накритих простирадлами тіл, розповідаючи їм усі свої таємниці. Останнім цього дня виявилося тіло такого собі Меррівела Блайта — старого чоловіка, схильного за життя до різних нападів і коматозних станів. Містера Блайта вже декілька разів вважали мертвим, однак він щоразу вчасно воскресав, уникаючи тим самим поховання живцем.
Містер Бенедікт стягнув простирадло з обличчя містера Блайта.
Очі містера Меррівелла Блайта метушливо заворушились.
— Ох! — містер Бенедікт упустив простирадло.
— Гей ви! — закричав голос під простирадлом.
Містер Бенедікт схилився на стіл, зненацька похитнувшись і відчуваючи нудоту.
— Випустіть мене звідси! — пролунав голос містера Меррівела Блайта.
— Ви живі?! — сказав містер Бенедікт, зісмикуючи простирадло.
— О, що я чув, що мені тільки не довелося вислухати впродовж останньої години! — простогнав старий на столі трупарки, крутячи зіницями по білковій оболонці. — Я лежав, не в змозі поворухнутися, і мусив усе це слухати! Ах ти ж негіднику, скверно, огидна мерзото, чорте проклятий, звільни мене звідси! Я розповім про все меру, і раді, і всім-всім, ох ти ж мерзото, срамото! Ах ти ж пройдисвіте, садисте, розбещений мерзотнику, покидьку, зажди-но, я все розкажу! — з піною на губах лементував старий. — Звільни мене звідси!
— Ні! — сказав містер Бенедікт, падаючи на коліна.
— Ах ти ж негіднику! — схлипував містер Меррівел Блайт. — Тільки подумати: все це відбувалося у нашому місті купу літ і ми навіть не здогадувалися, що ти витворяєш з людьми! Ах ти ж страхітна потворо!
— Ні, — шепотів паралізований і нажаханий містер Бенедікт, намагаючись підвестися і знову падаючи додолу.
— І чого ти тільки не наговорив, — звинувачував його старий із сухим презирством. — І чого тільки не наробив!
— Пробачте, — шепотів містер Бенедікт. Старий спробував підвестися.
— Ні, — сказав містер Бенедікт і вчепився в нього.