Але відповідь знайшлася.
Йдучи кладовищем, вони зупинилися у густому затінку дерев, де ряди надмогильних плит від старості похилилися, а час постирав на них написи. Співоче птаство обминало тутешні дерева. Сонячне світло, якому нарешті вдалося пробитися крізь густе листя, було схоже на світло від електричної лампочки — слабке, тлінне, жалюгідне, театральне, ледве жевріюче.
Вони зупинилися біля одного із надгробків.
— Погляньте-но, — вигукнули вони.
Решта зупинилися і схилилися над посірілим, вкритим плямами каменем і не повірили власним очам.
Свіжий напис — наче хтось поспіхом, у нестямі, вивів зсудомленими пальцями (власне, видряпав нігтями —
«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».
— Погляньте сюди! — вигукнув іще хтось.
Усі повернулися.
— Он тут, і он тут, он там, і он
Усі розбрелися навколо, дивилися і сахалися.
На кожній плиті був один і той самий, видряпаний нігтями напис:
«МІСТЕР БЕНЕДІКТ».
Місцеві жителі були приголомшені.
— Але ж це неможливо, — заперечив ледь чутно один із них. — Він
Вони стояли там одну довгу мить. Інстинктивно дивилися один на одного у знервованому мовчанні посеред тиші і темрявого затінку дерев. Вони всі чекали, поки хтось щось промовить у відповідь. Нарешті один із них неслухняними, онімілими губами просто запитав:
Жінка на галявині
Пізно вночі він почув плач на галявині перед будинком. Жіночий плач. Неважко було здогадатися, що схлипує не маленька дівчинка і не зріла жінка, а юначка, років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Плач ще довго не стихав, часом змовкав, потім починався заново, літній вітерець переносив ці ридання то в один бік, то в інший.
Лежачи в ліжку, він прислухався до тих пір, поки на очі не підступили сльози. Тоді він повернувся на другий бік, заплющив очі, дав волю сльозам, але так і не позбувся настирливого звуку. І чого б це якась незнайомка серед ночі приходила сюди поплакати?