Щойно він сів на ліжку, як схлипування припинилося.
Підійшовши до вікна, він глянув вниз. На галявині нікого не було, лише трава блищала від роси. Хтось залишив сліди, які лягли ланцюжком від краю і до середини галявини, а інший, такий самий ланцюжок вів у сад, що знаходився позаду будинку.
Місяць зупинився посеред неба і освітлював галявину, проте жодної іншої печалі там не було, крім хіба що отих слідів.
Він відійшов від вікна, бо несподівано змерз, і спустився вниз — зігрітися та випити гарячого шоколаду.
До наступного вечора він викинув з думок цей плач, та й тоді подумав, що це мала би бути якась жінка із сусіднього будинку, невдоволена життям, а можливо, не могла потрапити додому і зупинилася вилити свою печаль.
Та все ж?..
Повертаючись у густих сутінках додому, він із подивом спіймав себе на тому, що прискорив ходу від автобусної зупинки. Чого б це?
Ідіот, подумав він про себе. Якась невидима жінка вчора поплакала під твоїм вікном, а сьогодні лише посутеніло, і ти вже ладен бігти стрімголов.
Так, подумав він, але голос!
Чи був він приємний?
Ні. Радше знайомий.
Де ж він чув цей голос раніше, безмовний і плачливий?
Та й у кого запитати, якщо живеш в порожньому будинку, з якого його батьки зникли давним-давно.
Він повернув до себе на галявину і завмер, пильно вглядаючись.
Чого він ждав? Невже вона чекатиме його на тому ж місці? Невже йому так самотньо, що якийсь голос, почутий опівночі, розворушив усі почуття?
Ні. Просто йому кортіло з’ясувати, хто така ця незнайомка.
І не було жодного сумніву, що сьогодні вона повернеться, щойно він засне.
Він ліг спати об одинадцятій, а прокинувшись о третій ранку, запанікував, що проспав диво. А якщо блискавка спалила чи землетрус перетворив півсвіту у пил — а він проспав?!
От дурень, подумав він і, відкинувши простирадла, метнувся до вікна, аби побачити, що насправді він проспав.
Бо на галявині були зграбні сліди.