Але опівночі нічого не сталося.
— Давай, — прошепотів він.
Перша ночі — нічого.
Ти повинна прийти, подумав він.
Ні, не так: ти неодмінно прийдеш.
Він заснув на десять хвилин і, здригнувшись уві сні, прокинувся, знаючи, що коли підійти до вікна, то…
Вона буде там.
Так і сталося.
Спочатку він її не побачив і навіть застогнав, але потім помітив якесь ворушіння у затінку старого дуба: звідти спочатку з’явилася нога, а потім вона сама зробила крок і наче застигла.
Він затамував подих, чекаючи, поки заспокоїться серце, наказав собі розвернутися, рушити вперед і обережно спуститися, рахуючи сходинки: п’ятнадцять, чотирнадцять, тринадцять, неспішно рухаючись у темряві: шість, п’ять, чотири — і нарешті один. Він відчинив двері із ледве чутним шерехом і безшумно переступив через поріг, не боючись того, що чекало його за ним.
Потім тихо зійшов з ґанку і зупинився на краю галявини, так ніби далі починався ставок. Посередині цього ставка, наче на тонкому льоду, стояла дівчина, боячись зробити крок, щоби не піти під воду.
Вона не бачила його. А тоді…
Вона, так би мовити, подала сигнал.
Сьогодні її волосся було зв’язане на потилиці. Одним лише помахом своїх білих рук, одним дотиком білосніжних пальців, вона розпустила вузол.
Впавши темною пелериною, волосся заструменіло і вляглося на її плечах, які ледь тремтіли разом із тінями.
Вітер торкнув темні пасма, провів ними по її обличчю, по піднятих догори долонях.
Тіні, заховані місячним світлом під кожне дерево, захиталися, наче скоряючись цьому руху.
Увесь сонний світ зрушився.
Вітер дужчав; дівчина чекала.
На білих тротуарах не було чутно кроків. На цілій вулиці не відчинилися жодні двері, не піднялася жодна віконна рама. Ніхто не скрипнув, не рипнув на жодному ґанку.