А він навіть не чув плачу!
Він би вже пішов туди, щоби заколінкувати у траві, але цієї миті по вулиці проїхала поліцейська патрульна машина, яка вартувала темінь і порожнечу.
Як він мав підкрастися до галявини, щось вивідати, понишпорити у траві, якщо поліцейська машина проїхала знову? Що він би їм сказав? Що збирає квіт конюшини? Просапує кульбабки? Що, що?
Його кістки аж потріскували від бездіяльності. Йти вниз чи залишитися?
Пам’ять про цей страшний плач зникала тим швидше, чим сильніше він силкувався його запам’ятати. Якщо він упустить її ще й наступної ночі, то щезнуть навіть спогади.
Позаду нього, в спальні, задзвонив будильник.
Дідько, подумав він. На коли ж я його
Він виключив дзвінок, присів на ліжко і почав розгойдуватися із заплющеними очима, чекаючи і прислухаючись.
Вітер змінився. Дерево за вікном гойднулося і зашепотіло. Він розплющив очі і нахилився вперед. Спочатку здалеку, потім ближче, потім знизу долинув тихий жіночий плач.
Вона повернулася на свою галявину, отже, цього разу так просто не зникне. Будь тихо, наказав він собі.
Через відчинене вікно, де колихалися штори, вітер доніс її ридання до нього в спальню.
Обережно. Обережно, але швидко.
Він підкрався до вікна і подивився вниз.
Вона стояла посеред галявини і плакала; її темне, довге волосся лежало на плечах, обличчя блищало від сліз.
І було щось таке у тремтінні її опущених рук, у тому, як вітер беззвучно ворушив її волосся, що він, приголомшений побаченим, заледве не впав.
Він її знав і не знав. Він бачив її раніше і ніколи не бачив.
Поверни голову, подумав він.
Немовби почувши це, молода жінка опустилася колінами на траву, дозволивши вітру розгладити її волосся, схилила голову і заридала так гірко, що йому захотілося крізь власний плач крикнути: «Не плач! У мене розривається серце!»
Вона нібито знову почула, раптом звела голову і, трохи втишена, глянула на місяць, так що він побачив її лице.
І це лице він справді десь уже бачив, але