Пограймося в отруту!

Він зробив ще один крок по маленькій нічній галявині.

— Хто ти? — ахнула вона і позадкувала.

— Ні! Ні! — тихо сказав він. — Все добре.

Її тіло знову охопила дрож. Тепер натомість подоби якоїсь надії, подоби якогось сподівання з’явився страх. Одна рука притримувала волосся, що розвівалося на вітрі, інша затуляла обличчя.

— Я стоятиму тут, — сказав він. — Повір мені.

Вона чекала і не зводила з нього очей, аж поки її плечі не розслабилися, а складки довкола рота не розгладилися. Все її тіло відчуло правдивість його слів.

— Нічого не розумію, — сказала вона.

— Я теж.

— Що ти тут робиш?

— Сам не знаю.

— А я що тут роблю?

— Прийшла з кимось побачитися.

— Невже?

Вдалині годинник на ратуші вибив третю ночі. Вона прислухалася, і її лице спохмурніло від звуків курантів.

— Але ж зараз так пізно. Люди не виходять на галявину вночі.

— Виходять, якщо потрібно, — сказав він.

— Навіщо?

— Може, ми з’ясуємо це, якщо поговоримо.

— Про що, скажи?

— Про те, що тебе сюди привело. Якщо неквапно поговоримо, може, й дізнаємось. Я точно знаю, чому прийшов. Почув, як ти плачеш.