Його пальці сіпнулися.
Ектон облизав губи і поглянув на люстру, потім убік, потім знову на неї, потім на тіло Гакслі, а потім знову на кришталеву люстру із довгими підвісками з різнокольорового скла.
Він узяв крісло і поставив його під люстрою, потім став на нього одною ногою і піднявся, а тоді зліз і відкинув його вбік, люто і зі сміхом. Відтак Ектон вибіг із кімнати, залишивши одну стіну невитертою.
В обідній кімнаті він підійшов до столу.
— Хочу показати тобі моє григоріанське начиння, Ектоне, — сказав Гакслі. Ох, цей знайомий,
— Мені ніколи, — відказав Ектон. — Мені треба побачити Лілі…
— Дурниці, поглянь ось на срібло, на цю вишукану майстерність.
Ектон зупинився над столом, де лежали коробки зі столовим начинням, і знову пригадував голос Гакслі, всі його рухи і доторки.
Він витер кожну виделку і ложку, не забувши зняти зі стіни всі металеві тарелі та керамічні миски…
— Це чудовий зразок кераміки Ґертруди й Отто Нацлерів, Ектоне. Ти знайомий із їхньою роботою?
— Візьми. Переверни. Поглянь на витонченість цієї чаші. Вона оброблена вручну, тонка, наче яєчна шкаралупа, неймовірно. І ще ця вражаюча вулканічна поволока. Візьми її,
ВІЗЬМИ. ДАВАЙ. ПІДНІМИ!
Ектон нервово схлипував. Він жбурнув усе це череп’я об стіну. Воно розлетілося навсібіч, вкривши уламками підлогу.
А через мить він уже колінкував. Кожен шматочок, кожен уламочок потрібно було знайти. Дурень, дурень, дурень! Він кричав до себе, тряс головою, заплющував і розплющував очі, повзав під столом. Знайти кожен шматочок, ідіоте, жодного не повинно лишитися. Дурень, дурень! Він зібрав їх. Але чи всі? Він поглянув на стіл, де склав їх. Потім знову зазирнув під стіл, і під крісла, і під комод, і таки знайшов ще один уламок, що зблиснув у світлі. І почав витирати кожен шматочок, ніби це були коштовності. Потім обережно склав їх усі на відчищеному до сяйноти столі.
— Чудовий зразок кераміки, Ектоне. Давай —
Він зняв скатертину і витер її, і витер крісла і столи, і дверні ручки, і віконні шиби, і полиці, і завіси, і відчистив підлогу. А потім, пихочучи і засапавшись, перейшов до кухні, і зняв свій жилет, і поправив рукавички, і витер блискучі хромовані…
— Хочу показати тобі свій будинок, Ектоне, — сказав Гакслі. — Ходімо…
І він витер увесь посуд, і срібні крани, і міксери, бо на той час уже забув, чого торкався, а чого ні. Гакслі з ним надовго затримався тут, у кухні. Гакслі пишався порядком, що панував у ній, приховуючи тривогу через присутність потенційного вбивці, а можливо, хотів бути ближче до ножів, якщо вони знадобляться. Вони стояли тут, торкалися цього, і цього, і ще чогось — уже і не згадаєш чого, і як багато, і як часто. Ектон закінчив кухню і перейшов до кімнати, де лежав Гакслі.
Він закричав.