— Побачиш. Через три роки.
— Справді?
— Я буду не таким, як зараз. Але це буду я. І ти вже ніколи мене ні з ким не переплутаєш.
— Я рада цьому. Твоє обличчя видається мені знайомим. Звідкись я тебе дуже добре знаю.
Озираючись на нього, вона почала повільно йти, а він залишився стояти біля ґанку.
— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.
— І своє теж.
Тіні дерев впали на її обличчя, пробігли по щоках, майнули в очах.
— Боже мій! Ночами, коли не спиться, дівчата придумують імена своїм майбутнім дітям. Яка дурість! Джо. Джон. Крістофер. Самуель. Стівен. Ось спало на думку — Вілл. — Вона доторкнулася до м’якого, трохи округлого живота, а потім простягла руку в темряву. — Тебе ж зовуть Вілл?
— Так.
У неї хлинули сльози.
Він заплакав разом із нею.
— Все добре, все гаразд, — зрештою промовила вона. — Тепер можна йти. Я більше не повернуся на цю галявину. Слава Богу, і спасибі
Ступаючи по траві, вона пішла у темряву, а відтак з’явилась на тротуарі. На дальньому розі обернулася, помахала йому рукою і зникла.
— Спокійної ночі, — тихо сказав він.
Чи то я ще не народився, подумав він, чи то вона вже давно мертва? Перше чи друге?
Місяць сховався за хмару.
Цей рух спонукав його зробити крок, підійти до ґанку, піднятися по сходах, увійти в будинок і зачинити двері.
Вітер розгойдував дерева.
Знову з’явився місяць, оглянув галявину, де по росяній траві простелилися два ланцюжки слідів: один в один бік, інший — в інший, і які з наближенням світанку повільно, повільно зникали.