— А хто ж ти?
— Напевно, привид-відповідь.
— Привид-відповідь. Як кумедно звучить!
— Так. Не встигла ти
— Тоді відповідай!
— Добре, слухай, юна дівчинко, юна жінко. Час очікування майже сплив. Час відчаю ось-ось закінчиться. Скоро, зовсім скоро, тебе покличе голос, і коли ти вийдеш у двох лицях — привид-бажання і покинуте ним тіло — перед тобою стоятиме хлопець, якому належить той голос.
— Благаю, не кажи того, чого не станеться! — Її голос затремтів. На очах знову блиснули" сльози. Вона підняла руки, ніби захищаючись.
— Я не хотів зробити тобі боляче. Я прийшов, щоби відповісти.
Міські куранти пробили знову, наче провіщаючи близький світанок.
— Вже пізно, — сказала вона.
— Дуже пізно. Тобі вже час іти.
— Більше нічого не скажеш?
— Тобі не слід знати більше.
Останній відгомін баштового годинника завмер.
— Як дивно, — прошепотіла вона. — Привид-питання, привид-відповідь.
— Нічогенькі привиди, хіба є якісь кращі від них?
— Мені такі не зустрічалися. Ми з тобою — близнюки.
— Значно ближчі, ніж ти гадаєш.
Зробивши крок, вона подивилася вниз і радісно ахнула:
— Ти бачиш? Бачиш? Я