— Бачу.
— Як це ти казав: хлопці ходять усю ніч, милі за милями.
— Так.
— Якщо я зараз повернуся до себе, то все одно не засну. Мабуть, теж пройдусь.
— Не зволікай, — сказав він тихо.
— А куди
— Ну… — протягнув він і раптом надумав. Тепер він твердо знав, куди її відправити, і раптом розлютився на себе за таке всезнайство, а на неї — за це запитання. Горло стиснули ревнощі. Йому захотілося кинутися по вулиці, добігти до будинку, де в інші часи жив якийсь молодик, розбити вікно, підпалити дах. Що ж буде, що буде, коли й справді так вчинити?
— Куди йти? — запитала вона, не дочекавшись відповіді.
Тепер, подумав він, доведеться сказати. Іншого вибору немає. Якщо не сказати, то ти, мстивий дурню, ніколи не з’явишся на світ.
У нього вирвався шалений сміх, що увібрав у себе всю ніч, і вічність, і всі божевільні думки.
— Отож хочеш знати, куди йти? — обізвався він нарешті.
— Саме так!
Він кивнув.
— До рогу, направо чотири квартали, потім ліворуч.
Вона швидко повторила.
— Яка там адреса?
— Ґрін-парк, будинок одинадцятий.
— От спасибі! — вона пробігла декілька кроків, потім розгублено зупинилась, безпорадно обхопивши долонями шию. Губи затремтіли. — Дивно якось. Не хочу йти.
— Чому?
— Та тому… Побоююся, що я більше ніколи