Пограймося в отруту!

— Не я! Звичайно, не я. Ось, я відчуваю своє тіло. Я тут. Поглянь! — Вона простягнула йому на долоні останні сльози, які змахнула з вій.

— І справді, реальні. Що ж, люба дівчинко, тоді нічний гість — це я. Явився повідомити тобі, що все буде добре. Ти віриш в особливих привидів?

— А ти особливий?

— Хтось із нас двох особливий, а можливо, ми обоє. Привид першого кохання, привид ще не народжений.

— Я чи ти?

— Парадокси важко пояснити.

— Все залежить від того, як на це подивитися: когось із нас не може бути: тебе або мене.

— Якщо тобі буде простіше, вважай, що мене тут немає. А ти віриш у привидів?

— Здається, вірю.

— Мені здається, що привиди у світі бувають особливими. Не привиди покійників. А привиди бажань і надій, навіть привиди жадоби.

— Не розумію.

— Ну, в тебе бувало таке, що ти лежиш у ліжку ввечері або вночі, не можеш зімкнути очей, і все мрієш, а душа рветься з тіла, немовби хтось посмикує довге біле простирадло, вивішене з вікна? Коли хочеться чогось так сильно, що душа покидає тіло і з неймовірною швидкістю летить за бажаним?

— Так… Було!

— Хлопцям це знайоме, та й чоловікам теж. Коли мені було дванадцять, я читав романи Берроуза про Марс.[11] У них Джон Картер[12] ставав під зірками, здіймав руки до Марса і просив, щоби його прийняли. Тоді Марс хапав його душу, смикав, наче хворий зуб, через космос і опускав поміж мертвих марсіанських морів. Це хлопці, це чоловіки.

— А дівчата і жінки?

— Вони просто мріють. І їхні мрії привидами виходять із їхніх тіл. Воскреслі привиди. Воскреслі надії, воскреслі бажання.

— І йти зимовими ночами постояти на галявині?

— Саме так.

— Можливо, я привид?

— Так, привид-бажання — таке сильне, що воно тебе вбиває, але ніяк не вб’є, трясе і майже розриває.