Дуґлас озирнувся і побачив, як чоловік помахав кулаком, а тоді зірвав із себе сорочку, жбурнув її на гравій і заходився стрибати, а розпечена земля під його босими ногами злітала вгору цілими хмарами куряви.
Машина ревіла, мчала, гналася, безладно тарабанила вперед. Дуґласова тітка в запалі прилипла до гарячого керма, аж поки маленька спітніла постать балакучого чоловіка не загубилася серед залитих сонцем боліт і пекучого повітря. Нарешті Дуґлас видихнув:
— Нево, я в житті не чув, щоб ви так розмовляли.
— І більше не почуєш, Дуґу.
— А
— Ані слова правди.
— Ви збрехали, ви справді
— Так. — Нева блимнула очима. — Гадаєш,
— Не знаю.
— Я знаю лиш те, що іноді треба збрехати, щоб зупинити брехуна. Принаймні так було цього разу. Не перетворюй це на звичку.
— Ні, мем. — Він засміявся. — Повторіть оте, що ви сказали про мандрагору. Скажіть, що у мене отруйник у кишені. І про револьвер зі срібними кулями, повторіть це.
Вона повторила. Обоє засміялися.
Вони голосили і кричали, їдучи у напіврозваленій машині-бляшанці, підскакуючи на купках гравію. Вона говорила, а він слухав, міцно заплющивши очі, і вони ревли, заходились і шаленіли від сміху.
Вони сміялися, аж поки не пірнули у воду в купальних костюмах, а як виринули, то посміхались до вух.
Сонце стояло прямо посеред неба, і хвилин п’ять вони хлюпалися по-собачому, а тоді почали по-справжньому плавати у ментолово-прохолодній воді.
Лиш після заходу, коли сонце раптом зникло і тіні вийшли з-під дерев, вони згадали, що тепер треба повертатися до міста тією самою пустельною дорогою, знову повз дичавину боліт.
Вони стояли біля машини і дивилися на ту довгу дорогу. Дуґ важко ковтнув.
— Нічого.
— Заскакуй!