Вони попадали на сидіння, Нева копнула стартер, наче то був дохлий пес, і вони рушили вперед.
Вони їхали попід сливово-синіми деревами, серед оксамитово-блакитних пагорбів.
І нічого не трапилося.
Вони мчали широкою, розораною колесами гравійною дорогою, що теж забарвлювалася у сливовий колір, дихали тепло-прохолодним бузковим повітрям і дивилися одне на одного, чекаючи.
І нічого не трапилося.
Нева почала тихенько щось наспівувати.
На дорозі нікого не було.
А потім на ній дехто з’явився.
Нева засміялася. Дуґлас подивився вперед і теж захихотів.
На узбіччі стояв маленький хлопчик років дев’яти, у вершковому літньому костюмчику, в білих черевиках і у білій краватці, а обличчя його було рожевим і обшкрябаним. Він махнув рукою.
Нева зупинила машину.
— Ви до міста? — весело гукнув хлопець. — Я загубився. Був з родиною на пікніку, поїхали без мене. Радий, що зустрів вас. Тут якось лячно.
— Залазь!
Хлопець заліз на заднє сидіння, і вони рушили далі. Дуґ і Нева кидали погляди у дзеркало і сміялися, але згодом затихли.
Малий позаду довго мовчав, і сидів дуже рівно у своєму чистому, свіжому, новому білому костюмі.
Вони їхали порожньою дорогою під темним небом, на якому блищало лиш кілька зірочок. Вітер ставав холоднішим.
Нарешті хлопець заговорив. Дуґ не почув, що він сказав, але побачив, як Нева скам’яніла і зблідла, як морозиво, з якого малому пошили костюм.
— Що? — спитав Дуґ, озираючись.
Малий не блимав і дивився просто на нього. Його губи заворушилися так, ніби зовсім не належали його обличчю.
Двигун машини пирхнув і заглух.