Кім

Коли Магбуб Алі приїхав до свого табору на світанку, ніхто не вважав за потрібне розповісти йому про нічні події. Ніхто, крім малого конюха, якого нещодавно підвищили до права служити начальникові, і якого Магбуб покликав до свого маленького намету допомогти з якимись речами.

— Мені все відомо, — прошепотів Кім, згинаючись над саквами. — Два сагиби приїхали на поїзді. Я бігав сюди-туди в темряві по цей бік платформ, а поїзд по той бік повільно рухався сюди-туди. Вони напали на двох чоловіків, які сиділи під цією платформою… Хаджі, що мені робити з цією плиткою тютюну? Обгорнути в папір і покласти під мішок солі? Добре… і збили їх із ніг. Але один чоловік вдарив сагиба факірським цапиним рогом (Кім мав на увазі з’єднані роги чорної антилопи, єдину цивільну зброю факірів). Пішла кров. Тоді другий сагиб спершу оглушив свого супротивника, а потім ударив того, що з рогами, короткою рушницею, яка випала з рук у першого нападника. Всі вони бісилися, наче божевільні.

Магбуб посміхнувся з небесним смиренням.

— Ні! Це не стільки дивані [безумство, або справа для цивільного суду — гра слів, які можуть мати два значення], як нізамат [кримінальна справа]. Рушниця, кажеш? Добрих десять років в’язниці.

— Далі вони обидва більше не ворушилися, але я думаю, що вони були майже мертвими, коли їх затягли у по-їзд. У них голови отак хилиталися. І на колії багато крові. Підемо подивимося?

— Я вже бачив кров раніше. Тюрма для них — правильне місце… певно, що вони назвуться не своїми іменами, і певно, що їх довго там ніхто не знайде. То були мої недруги. Схоже, твоя доля і моя на одну нитку нанизані. Оце так казка для цілителя перлів! Тепер хутко дай раду торбам і посудові. Беремо коней і — на Сімлу.

Швидко — у східному розумінні швидкості — з довгими поясненнями, лайками і теревенями, з сотнею перевірок забутих дрібниць, розгойданий табір здійнявся і вивів півдюжини задубілих і зворохоблених коней на Калкську дорогу, у свіжий, вологий від дощу світанок. Кіма, якого всі, хто хотів підлеститися до афганця, мали за улюбленця Магбуба Алі, до роботи не кликали. Вони мандрували щонайлегшим ходом, щокілька годин зупиняючись під придорожніми навісами. По дорозі до Калки їздить чимало молодих сагибів, і, за словами Магбуба Алі, кожен молодий сагиб вважав себе неабияким знавцем коней, тож хоч був би з головою у боргах перед лихварем, мусив обов’язково прицінитися. Це було причиною того, що сагиб за сагибом, котячи мимо на поштових екіпажах, зупинялися і заводили розмову. Деякі навіть виходили та пробували коням ноги, ставлячи дурні запитання або грубо ображаючи торгівця через незнання місцевої мови.

— Як я вперше мав справу з сагибами, а це було, коли полковник Саеді-сагиб[112] був комендантом форту Абазаї та на зло комісарові затопив його табір, — звірявся Кімові Магбуб, поки хлопчик набивав йому люльку під деревом, — я не знав, наскільки вони дурні, і це мене розлючувало. От наприклад… — і він повторив Кімові отой ненароком неправильно вжитий вислів, аж хлопець за живіт хапався від реготу. — Тепер, однак, я бачу, — він повільно видихнув дим, — що вони такі самі люди, як і решта: в якихось питаннях мудрі, а в решті загалом недоумкуваті. Дуже нерозумно використовувати неправильні слова в розмові з незнайомцем. Бо, хоча й серце може бути чисте від злих намірів, але ж як про те незнайомець дізнається? Він, радше, кинеться шукати істину з кинджалом.

— Правда. Правду кажеш, — урочисто сказав Кім. — Наприклад, дурні кажуть як про кішку, коли жінка народжує. Я таке чув.

— Відтак, людині у твоєму становищі належить особливо пам’ятати про це, і пам’ятати з обох боків. Серед сагибів ніколи не забувати, що ти сагиб, а серед народів Гінду завжди пам’ятати… — він примовк із задумливою посмішкою.

— А хто я? Мусульманин, індуїст, джайн чи буддист? Це тугий вузол — сходу не розітнеш.

— Ти, безумовно, невіруючий і будеш за те проклятий. Так каже мій закон, або я так думаю, що він це каже. Але ти ще й мій маленький Друг Усього Світу, і я люблю тебе. Так говорить моє серце. Із вірами — як із кіньми. Мудра людина знає, що коні — це добре, з кожного можна мати свій зиск. Що ж до мене, то хоча я — добрий сунніт[113], і ненавиджу людей із Тіраху (долина між Пакистаном і Афганістаном), я вірю в те саме і щодо всіх релігій. Ясно, що коли взяти кобилу з Катхіаварських пісків, де вона народилася, і привезти її до Західної Бенгалії, то вона закульгає. Ба, навіть жеребець із Балху (а немає кращих коней, як звідти, аби ж вони не були такі плечисті) нічого не вартий у великих північних пустелях поруч зі сніговими верблюдами, яких я бачив. Тому я кажу собі у серці: віросповідання — як ті коні. Кожне добре у своїй країні.

— Але мій Лама казав зовсім інше.

— О, той старий вигадник із вигадників із Бготійялу. Серце моє трохи гнівається, Друже Усього Світу, коли я бачу, що ти так високо цінуєш чоловіка, якого так мало знаєш.

— Це правда, хаджі; але як бачу його чесноти — серце моє навертається до нього.

— А його, як я чув, до тебе. Серця — наче коні. Ідуть туди, куди їм накажуть шпори та поводи. Гукни Гуль Шер Ханові, нехай отому гнідому дужче заб’є пакіл. Нам не треба бійок на кожному привалі, а мишастого і вороного треба трохи попутати. Тепер слухай мене. Невже тобі так треба для душевного спокою бачитися з тим Ламою?

— Це частина моєї угоди, — відповів Кім. — Якщо я не бачитимуся з ним, і якщо його заберуть у мене, то я покину ту мадрісу в Наклао і, і… раз — і піду геть, і хто мене тоді знайде?

— Це правда. Ще ніколи не було лошати на слабшій мотузці, ніж ти, — кивнув Магбуб.

— Не бійся, — Кім говорив так, наче міг зникнути хоч зараз. — Мій Лама сказав, що він прийде до мене в мадрісу.

— Жебрак із чашею серед молодих саги…