Кім

— Який тоді план?

— От дурень, хіба я тобі сто разів не казав? Зачекаємо, поки він прийде, щоб лягти, а потім — один влучний постріл. Між нами і погонею будуть платформи. Нам треба тільки перебігти колії та далі йти, куди схочемо. Вони не розберуть, звідки стріляли. Почекаємо тут хоча б до світанку. Що ти за факір, якщо тремтиш від маленької засідки?

— Ого! — думав Кім із заплющеними очима. — Знову Магбуб. Дійсно, не дуже добре продавати родоводи білих коней сагибам! Або, може, Магбуб продає якісь інші новини. То що тепер тобі робити, Кіме? Я не знаю, де Магбубів будинок, і якщо він прийде сюди перед світанком, вони його пристрелять. Тобі, Кіме, це невигідно… І це не справа поліції, бо тоді Магбубові буде невигідно. І… — тут він ледь не захихикав вголос, — я не пам’ятаю жодного уроку в Наклао, який би мені тут допоміг. Аллах! Ось є Кім, і он є вони. Отже, по-перше, Кім має прокинутися і піти геть так, щоб вони не запідозрили. Людина прокидається від нічного страхіття, значить…

Він відкинув ковдру з обличчя і рвучко підвівся з жахливим, булькочучим і безглуздим риком азіата, якого розбудив кошмар.

— Ар-ар-ар-ар! Я-ла-ла-ла-ла! Нараїн! Чурель! Чурель!

Чурель — то особливо злісний привид жінки, яка померла під час пологів. Вона тиняється безлюдними дорогами, має ноги повернені назад ступнями, і доводить людей до муки.

Кімове тремтяче виття ставало все голоснішим, аж поки, нарешті, він схопився на ноги і сонно похилитався геть, тоді як увесь табір прокляв його за те, що перебудив їх. Ярдів за двадцять вище від табору він знову ліг, намагаючись, щоб шептуни почули, як він моститься, стогнучи та буркочучи. Через кілька хвилин він виповз на дорогу і розтанув у густій пітьмі.

Він швидко пробирався вперед, поки дістався до водопропускної труби і впав позаду неї, примостивши підборіддя на одному рівні з виступом у кам’яній кладці. Звідси він міг контролювати весь нічний рух по дорозі, залишаючись невидимим.

Брязкаючи, проїхали два або три візки з передмістя; кашляючи, пройшов поліцейський і квапливо прочапали двоє пішоходів, відганяючи піснями злих духів. Тоді зацокали ковані копита коня.

— Ага! Оце вже схоже на Магбуба, — подумав Кім, коли кінь шарпнувся вбік від маленької голови над водопропускною трубою.

— Егей, Магбубе Алі, стережися, — прошепотів він.

Коня шарпонули повіддям так різко, що він мало не став дибки, і спрямували до труби.

— Більше ніколи, — сказав Магбуб, — я не візьму підкованого коня в нічну дорогу. Вони збирають усі кістки й гвіздки в місті. — Він глибоко нахилився, роздивляючись підняте переднє копито, а його голова опинилася за фут від Кімової. — Нижче, нахилися нижче, — пробурмотів він, — ніч має повно очей.

— Двоє чоловіків чекають на твій прихід за платформами з кіньми. Вони застрелять тебе, коли ти ляжеш спати, бо твоя голова оцінена. Я почув, коли спав поруч із кіньми.

— Ти їх бачив?.. Та стій же ти, батько всіх шайтанів! — гаркнув він до коня.

— Ні.

— Може, один був одягнений, як факір?

— Один із них сказав іншому: «Що ти за факір, якщо боїшся маленької засідки?»

— Добре. Повертайся у табір і лягай. Цієї ночі я не помру.

Магбуб розвернув коня і зник. Кім рвонув назад по канаві, поки не опинився навпроти свого другого місця відпочинку, далі, мов ласка, прослизнув через дорогу і знову згорнувся під своєю ковдрою.