— Та які вони сагиби! — пирхнувши, урвав його Кім. — У багатьох із них очі посиніли й нігті почорніли від крові низьких каст[114]. Сини мехтарані[115] і родичі бган гі [підмітальника].
Не варто перераховувати увесь родовід тих бідолах, досить сказати, що Кім висловив свою думку чітко і без гарячки, жуючи шматок цукрової тростини.
— Друже Усього Світу, — сказав Магбуб, передаючи хлопчикові люльку, щоб той її прочистив, — я зустрічав багато чоловіків, жінок, хлопчиків і чимало сагибів. Ніколи в житті я ще не бачив такого чортеняти, як ти.
— І чого б це чортеня? Я завжди кажу тобі правду…
— Можливо, якраз у тому й причина, бо цей світ небезпечний для чесних людей, — Магбуб Алі важко підвівся із землі, затягнув пояс і підійшов до коней.
— Або продаю тобі правду…
У Кімовому тоні було щось таке, що Магбуб зупинився і повернувся:
— Що за нова чортівня?
— Вісім анн, і я скажу, — відповів, посміхаючись, Кім, — це стосується твого спокою.
— От шайтан! — Магбуб дав гроші.
— А пам’ятаєш ту маленьку справу зі злодіями у темряві, там, в Амбалі?
— Раз вони зазіхали на моє життя, то я не зовсім забув. А що?
— Пам’ятаєш караван-сарай у Кашмірі?
— Я тобі зараз вуха намну, сагибе.
— Не варто, патане. Тільки отой другий факір, якому сагиби відбили тяму, був той чоловік, який обшукував твої торби в Лагорі. Я бачив його обличчя, коли вони тягли його до поїзда. Це той самий.
— Чому ти не сказав раніше?
— О, він піде у в’язницю, і стане безпечним на декілька років. Кожного разу треба казати стільки, скільки треба наразі. Крім того, я тоді не потребував грошей на солодощі.
— Аллах Керім [боже милостивий]! — вигукнув Магбуб Алі. — А мою голову ти не продаси коли-небудь за кілька цукерок, як тобі такого забандюжиться?
Кім буде пам’ятати до самої смерті цю довгу, неквапну мандрівку з Амбали до Сімли через Калку й Піджорські сади. Несподіваний паводок на річці Гагр забрав одного з коней (звісно ж найціннішого) і ледве не потопив Кіма серед танцюючих каменюк. Далі по дорозі урядовий слон сполохав коней, а що вони добряче від’їлися попасом перед тим — знадобилося півтора дні, щоб їх усіх позбирати докупи. Потім вони зустріли Сикандар Хана, який спускався з кількома недопроданими шкапинами — рештками свого табуна — і Магбубові, чий найменший ніготь тямив у конях більше, ніж Сикандар Хан з усім своїм табором, заманулося купити двох норовистіших, і для цього знадобилося вісім годин ретельної дипломатії та несказанна кількість тютюну. Але все це був чистий захват: вигиниста дорога, яка то піднімалася, то спускалася, то летіла ген між високими кручами; світанковий рум’янець на далеких снігах; розлогі кактуси, один понад одним на кам’янистих схилах; голоси тисячі каналів; балаканина мавп; урочисті гімалайські кедри, що здіймалися один над іншим; краєвид Рівнин, який розгортався далеко внизу; безперервне гудіння ріжків візників і дика гонитва коней, коли тонга[116] викочувала із закруту дороги; моління на привалах (Магбуб ревно справляв сухе омовіння і ревів молитви, коли не поспішав); вечірні бесіди у місцях ночівель, коли верблюди та бики врочисто ремиґали разом, а незворушні погоничі переповідали новини Шляху, — усе це надихало Кімове серце співати у грудях.
— Але, коли спів і танці закінчаться, — сказав Магбуб Алі, — прийде полковник-сагиб і буде вже не так солодко.