Пауза.
- Так. Костя вже у замку. Від рани. Мазь її не затягнула.
Я вслухався щосили. Але окрім його голосу не було жодного звуку.
- Ні. Ні. Так. Небагато.
Він говорив коротко, уривчасто. І раптом його голос здригнувся:
- Ні, він нічого не подумав. Він зараз спить і нікуди не ходив.
Ігорець говорив про мене!
— Ні, ні, ви ж бачили, адже це було зовні… Кріс перерішив в останній момент, я вже не міг сказати. Це випадково…
Довга-довга пауза.
— Так, я думаю, він нікуди не ходитиме. Мабуть, я помилився... - його голос упав. — Вони нічого не задумують. Може, вони були знайомі раніше? Ні, я не роздивився обличчя. Я боявся, що мене помітять.
Він майже плакав. Тепер він відчайдушно трусив, я відчував це.
- Ні!
Ігорець скрикнув. Я почув сухий тріск і побачив синюватий електричний сполох. Ігорьок смикнувся, ніби намагався відірвати руки від стіни і не міг… Я стиснув зуби, щоб не закричати і не рвонутись до нього. Для чого б не притягли нас на цей острів прибульці, все одно їм слід було стежити за нами. Їм потрібний був шпигун. А поганих шпигунів карають.
Ігорко раптом обвисло, руки його ніби намертво прилипли до стіни. Але він повільно випростався. Тихо, здавлено вимовив:
— Зрозумів… Десять днів спостереження. І за Крісом… За Крісом постійно, зрозумів…
Безшумно, намагаючись йти навшпиньки, я попрямував до виходу. Далекий вогник більше не висвітлював дороги. Але я вибрався і навіть не нашумів. Напевно, мені пощастило.
Коли я біг сходами, я ще збирався щось негайно зробити. Розбудити Кріса чи Толика: «Ігорьок — зрадник, він шпигує за нами…» Адже в замку «прибульці» на нами спостерігати не могли, це я з розмови зрозумів точно. Але будити я нікого не став. Зрозумів, що буде далі.
Забравшись до своєї кімнати, я постарався пригадати всі книжки про шпигунів, які тільки-но читав. Про розвідника Етьєна, про «осине гніздо», ще згадав «Шпигуна, що прийшов з холоду» і передруковані на машинці детектив про радянського розвідника на прізвисько Крот. Шпигуни в цих книжках були різні, але я пам"ятав, що заарештовувати їх ніде не поспішали. Намагалися обдурити, передати через них неправду.
За стіною замку тихо шелестів вітер — останній подих бурі, що відлетіла. Метрах за п"ять від мене, в сусідній кімнаті, спали друзі. А в ліжко, що стояло поруч, ось-ось мав повернутися ворог. Шпигун, через який сьогодні... ні, вчора, загинули хлопці. Чи можу я жодним поглядом не видати того, що знаю? Переконати себе на якийсь час, що це було сном… «У вас сьогодні один хлопчик бився…» — говорила Інга. Вибач мені, Інго, але сьогодні вночі я не прийду на зустріч. Десять днів спостереження. Десять днів я сидітиму тихо як миша. Я повинен перехитрити ворогів, інакше нам ніколи не повернутися додому…
ЧАСТИНА ДРУГА. ОБ"ЄДНАННЯ