Я не спав. Інший би, мабуть, заснув, адже чого тільки за день не сталося. І правильно б зробив. А я не зміг, у мене така натура, що перед сном треба розібратися в усьому, все розкласти по поличках. А це не виходило. Щось не сходилося, і я не міг збагнути, що. Хлопці… Ігор, Костя… Ні. Сварка Сержана із Толиком? Ні. Шалений Капітан? Теж немає. Завтрашній день? Ні… Що ж кололо в грудях? Напевно, таки хлопці. Але навіть не те, що вони загинули у бою… На їхньому місці мав бути я, ось що. Кріс відправив мене на інший міст у останній момент. Немов знав! Несподівано я подумав ще й про те, що вороги полювали в основному за хлопцями мого віку. Адже в Тимура вони навіть не стріляли, хоча логічніше було б насамперед вивести з ладу саме його, старшого й досвідченого. Звичайно, це було повною нісенітницею, кому і навіщо на мене полювати? Але стало моторошно.
— Дімко, — почув я тихий шепіт Ігорка. — Дімко, ти спиш?
Відповідати не хотілося. Я промовчав, прикидаючись сплячим. Нам давно було час відпочивати.
Ігорець підвівся і підійшов до мене. Знову прошепотів:
— Дімко…
Будить він мене, чи що? Тоді чому пошепки? Я лежав нерухомо, прикидаючись сплячим, навіть не вирішивши ще, навіщо це мені.
— Дімко…
Ігорець тихо вийшов із кімнати. Счакавши секунду, я вислизнув з-під ковдри. Проклятий холод обрушився на мене, наче я стрибнув у холодну воду. зіщулившись, я шмигнув до дверей, вийшов у коридор. Було тихо, ледь уловлені кроки губилися в рівних шумі вітру. Шторм хоч і затих, але не до кінця. Мене вів за Ігорьком не слух, і звичайно, не зір, а якесь шосте почуття.
До кінця коридору. Вниз гвинтовими сходами. До виходу. Куди він зібрався вночі в таку холодину? Але Ігорьок не став відпирати наглухо зачинені головні двері замку. Поруч із нею були в стіні ще якісь дверцята, я помітив її ще вчора, але забув спитати, куди вона веде. Зараз я чув приглушений стукіт засуву, що зрушується. Потім дверцята відчинилися з таким скрипом, що можна було перебудити весь замок. Ігорець затих. Але ніхто не збирався прокидатися, тільки я стояв кроків за десять у нього за спиною і щось у мені повторювало: «Небезпечно, небезпечно, небезпечно…» Ігорьок завозився, пролунало шипіння, і в руках у нього заблищав бляклий вогник: крихітна лампа- коптилка. Я втиснувся в стіну, але вогник світив так слабо, що навряд чи міг мене видати. Ігорьок постояв секунду і пішов кудись уперед і вниз. Я рушив слідом. Там виявилися довгі сходи, наприкінці її ще одні двері, теж на засові. За нею був підвал.
Ігорьок йшов величезним напівпорожнім залом впевнено, явно не вперше. Я крався слідом, то помічаючи невиразно біліючий у темряві величезний дощатий ящик, то зачіпаючи за щось гладке і кругле, схоже на боковину вмурованої бочки. Тут були і напіврозвалені меблі, і перевернутий човен, через який довелося перелазити, і просто різні дошки. Нічого незвичайного, підвал, як підвал, щойно тут робити вночі?
Потихеньку ми дісталися до протилежної стіни підвалу. Ігорьок поставив свою коптилку - при цьому вона ледь не згасла - і підійшов до стіни. Стіна в цьому місці була складена з каменів, але метрів за півтора від підлоги в ній виднілася маленька, розміром з книжку, мармурова плита. Вона була чорна, абсолютно рівна, і відсвічувала подібно до дзеркала. Ігорьок повільно притис до неї долоні і завмер.
Я затамував подих.
Полум"я коптилки завмерло в нерухомому повітрі.
Нічого не діялося. Абсолютно нічого. У мене почали мерзнути ноги. І раптом я зрозумів. Ну і дурень я! Це щось подібне до пам"ятника, меморіальної дошки. Напевно, тут хтось похований, якийсь герой, який свого часу завоював сусідній острів... Ігорьок йому молився, або просив удачі... або ще чогось. Уявляю, до чого я сам докачу через кілька років.
Я обернувся, щоб піти. І почув тихе клацання. А за ним — голос Ігорка.
— Спостерігач номер тридцять шість повідомляє…
Я остовпів. Це вже не була гра.
— Сьогодні внаслідок сутички на східному мості вибули з Ігри: Ігор Остапенко…
Пауза. Він ніби розмовляв із кимось, хоч я й не чув іншого голосу.
- Так. Ігор-довгий… Ігор Остапенко, Ігор, Костя, Ромка.
ebooksa