Лицарі сорока островів

10. БОЖЕВІЛЬНИЙ КАПІТАН

Ми поховали хлопців у далекому кінці острова, за лісом. Кріс та Малек, вони прийшли, як тільки село сонце, допомогли Сержану та Янушу рити пісок. Неглибоко, бо під піском був камінь. Я стояв осторонь і з жахом думав, що на їхньому місці міг опинитися і я. Адже на цей міст спочатку випало йти саме мені… Я майже не знав загиблих хлопців: ні Ромку, ні обох Ігор, просто не встиг ще подружитися з ними. Але ми б потоваришували, я це відчував. Ігор-довгий був моїм ровесником, Ромка з Ігорем хоч і молодший, але вони були веселими хлопцями і ще вранці над усіма кепкували. Тільки мені це було незрозуміло, я нікого з них не знав.

Я не хочу брехати, що мені було дуже гірко. Якби вбили Кріса, чи Толика, чи Ігорка, ось тоді я б заплакав, і не від страху, а від жалю. А зараз я мав такий стан, ніби при мені на вулиці когось збила машина. І шкода, і метушишся, намагаючись допомогти, хоча знаєш, що через день-другий у пам"яті не залишиться болю. Я сердився на себе за такі думки і все намагався відчути справжнє горе. Але нічого не виходило. В мені були тільки страх, співчуття до мовчазного Тимуру, що стоїть поруч, цей самий несправжній жаль, та ще сором перед Ромкою та Ігорем, що я не можу отак розплакатися, як Толик. Потім ми ще трохи постояли, не наважуючись йти, немов кинути хлопців одних було б зрадою. Януш тихо шепотів, і я вирішив, що він молиться. У Польщі багато хто вірить у Бога.

…Вже у замку Тимур розповів, як усе було. Вони одразу з самого ранку відчули недобре. Зазвичай тридцятий острів виставляв на міст трьох-чотирьох, а сьогодні прийшли семеро. Але до самого вечора «тридцятка» у бійку не лізла. Напевно, вичікували, поки хлопці розслабляться. І дочекалися. Залишалася якась година чергування, коли один із хлопчаків із тридцятого острова став йти назад, до свого замку. То був обман. Він відійшов кроків на п"ять, за ним перестали стежити, а раптом різко повернувся і вистрілив з арбалета. Стріла потрапила в плече Ігореві-довгому, але той таки вистрілив у відповідь, і вдало: ворог упав, або вбитий, або тяжко поранений. Але «тридцятка» мала ще одного арбалетника, він вистрілив в Ігоря і потрапив йому в голову. Ігор упав, він одразу знепритомнів. Його вдарили по обличчю ще раз, мечем, але тут Ромка кинувся вперед і заколов одного з нападників. Інші почали відступати, і Ромка кинувся слідом, не зрозумівши, що буде один проти п"ятьох. Його вдарили в груди, настиг Тимур і відтяг Ромку назад. Становище було моторошним. Один Ігор був поранений у руку, інший непритомний, а у Ромки кров навіть не текла, а вирвала з рани. Мабуть, удар прийшовся по якійсь посудині, і Ромка, хоч і залишався свідомим, але слабшав з кожною секундою. Тоді Ігор-Довгий взяв меч у ліву руку і наказав Тимуру відводити поранених. Ігоря доводилося нести на спині, Ромка спочатку йшов сам. Потім він ослаб, і Тимур почав волочити обох, добре ще, дорога йшла під ухил. Озираючись, він бачив, як Ігор-довгий б"ється лівою рукою. Його майже відразу притиснули до огорожі моста, і тоді він відкинув меч, схопив одного з нападників і разом із ним перекинувся через перила. А Тимур був уже біля самого замку, коли побачив, що для Ромки гра закінчилася назавжди. Назустріч йому вибіг Костя, допоміг дотягнути хлопців. Дівчата намагалися перев"язати Ігоря, але той раптом почав задихатися, і вони нічого не змогли зробити.

Тимур із Костею зуміли відтіснити ворогів назад. Тих було четверо, але вони побачили, що по іншому мосту біжать ще хлопці, і кинулися відступати. Лише один раз вистрілили майже не цілячись. І Костя впав...

За вікнами темніло, зі щілин почав сочитися холод, навіть від стін потягнуло прохолодою. І все дужче й дужче били об берег хвилі. У коридорах стало темно та незатишно. Я пройшовся ними. Спробував заглянути до Костини кімнати, але Рита мене вигнала. Я тільки почув, як він дихає і зрозумів, що навряд чи ми йому чимось допоможемо.

Поступово всі почали збиратися у Тронному залі. Там принаймні горів камін, і, хоч на всю величезну залу тепла від нього не вистачало, зате було світло і якось затишніше. На кожній стіні горіло факелом, і від нас тяглися по підлозі довгі нескладні тіні. Я подумав, що нашим тіням на підлозі мерзлякувато і незатишно, бо підлога в замку завжди холодна. Втім, і нам зараз було не краще.

Я підійшов до одного з вікон. Море ревло майже біля самої тераси. Вона вся була залита водою з пластівцями піни, що танули. По небу суцільною пеленою мчали хмари: рідко проглядала якась зірочка і тут же зникала. Я зрадів, що сьогодні не треба йти на зустріч із Інгою.

Вітер рвонув особливо люто, десь угорі забрязкотіло скло, що б"ється. Толик зло вилаявся, навіщось штовхнув ногою стіну. Стіні, звичайно, не стало нічого, а Толик, кульгаючи, відійшов до диванчика. Меломан зітхнув і підвівся біля вікна поруч зі мною.

- Давайте вирішувати, що робитимемо, - сказав Кріс. Він сидів біля каміна на своєму "командирському" стільці. На колінах у нього лежав меч.

— Що робити? - Запитав Сержан. — Тіма втішаємо. Он він як, бідненький, журиться. Або подякуємо Толику. Він того тижня чергував на східному мосту, ворогам узвозу не давав. Ось і запалив «тридцятку»…

- Замовкни!

Толик метнувся до Сержана, вириваючи з-за пояса меч. Я з жахом побачив, що дерев"яне лезо починає сріблятися, стає сталевим.

Сержан відскочив до стіни, теж потягнувся до зброї. Але тут між ними опинився Тимур. Секунда — і Толік із Сержаном опинилися на підлозі, що скорчилися від болю, одразу стали однаково маленькими та безпорадними. А Тимур стояв у каратистській стійці: одна рука біля пояса, друга в обличчя, — наче чекав продовження.

- Так, бунт пригнічений. Дякую, Тимуре, — спокійно промовив Кріс. — Ще раз повторюю, для Сержана: ніхто з нас у цьому не винен. Я теж убивав ворогів, і теж відступав… Гаразд. Завтра підеш на східний міст, там і виявиш емоції.

Сержан із Толиком повільно сіли у різних кутках зали. Тимур улаштувався між ними, просто на підлозі, немов не відчуваючи холоду. Я помітив, як він переглянувся з Крісом, і раптом зрозумів: саме вони вирішують долю острова.

- Хлопці, ми втратили сьогодні чотирьох бійців.

- Трьох! Костя живий, нема чого його відспівувати, — підвівся Толик.

- Він уже не боєць. Ми втратили трьох друзів та чотирьох бійців. Тепер нам доведеться дуже туго. Ще одна така бійка — і замкнемося в замку.

— Ну ні, — твердо сказав Тимур. - Нізащо.