— Відведи його до кімнати під сторожовою вежею, ту, що з залізними дверима й без вікон. І приходь на Раду.
- Не втече? — задумливо спитав Сержан.
— Ні, — Кріс похитав головою. — Я сам там сидів… п"ять років тому. Пам"ятаєш, Тім?
- Пам"ятаю. Вставай!
Ігорець схопився. Тимур підштовхнув його до дверей, вийшов услід.
- А тепер, - сказав Кріс, - вирішуватимемо, що робити нам.
Ми розходилися вже під ранок, о пів на четверту. Тимур з Янушем гасили недогорілі смолоскипи, а решта швидко попрямувала до своїх кімнат. Перед денними чергуваннями треба було хоч трохи поспати... Я довго нишпорив по стіні в темному коридорі, поки не знайшов своїх дверей. Тепер я мав жити одному. І я навіть не міг вирішити, чи краще це, ніж ночувати поряд із ворогом. Праве крило замку, де була кімната, було зовсім пустельне. Ще дві кімнати у цьому коридорі раніше займали хлопці, які загинули на східному мосту. Загиблі замість мене.
- Діма!
Мене тихо гукнули з темряви, і я злякано обернувся. Від сірого отвору вікна відокремилася тонка фігурка.
— Ви так довго радилися, що я ледь стоячи не заснула.
— Зайшла б у кімнату… — розгублено сказав я.
Настала незручна пауза. Інга, невидима у темряві, мовчала, і я чув лише рівний шум моря за стінами замку.
— Ми не катували Ігорка, — сказав я нарешті. — Він злякався, сам усе розповів.
— Ми бачили з Ритою, як Тимур його замикав.
Інга, виявляється, стояла зовсім поряд. Я відчув її подих на щоці. Інга, мабуть, теж, бо відсунулася в глиб коридору.
— Я з Ритою розмовляла, спати не хотілося, — тихо промовила вона. — Потім згадала, що забула тобі розповісти… Пам"ятаєш, я ввечері Тимуру говорила, як Гарік відгукувався про нього…
Я посміхнувся. Не тому, що мені стало весело.
- Пам"ятаю.
— Гарік потім додав, що мало нам… тобто їм… цього самурая з двома мечами, тепер ще один з"явився, анітрохи не краще. Це він про тебе.
— Він не самурай, він із Алма-Ати, — промимрив я, відчуваючи, як усмішка стає нормальною, а вуха горять, як напередодні у Тимура. Того й дивись, засвітяться у темряві.
ebooksa