Вона кивнула головою. І вперто сказала:
— Краще в нього плавати, аніж тут… Ми попросимося до нього юнгами, якщо нас «закружляють» у морі.
Коли ми підійшли до середини мосту, Кріс із Тимуром уже закінчували підготовку «поля бою». Один хлопчик обвис на перилах, закинувши голову до неба. Я лише раз подивився на нього і відвернувся. Все було ясно. А Інга здавлено скрикнула. Схоже, цей хлопчик був не з найгірших мешканців Двадцять четвертого острова… Ще двоє продовжували битися, але безліч ран не залишали сумнівів у результаті поєдинку. Четвертий із захисників мосту стояв позаду. Стояв навколішки, обхопивши рукою розрубане плече. Крові натекло порядно, його треба було скоріше перев"язати, але сам він уже не міг цього зробити.
Кріс і Тимур, на перший погляд, не мали жодної подряпини. Поруч із ними, сумно спершись на меч, завмер Толік. Побачивши нас, Кріс ляснув Тимура по плечу і відступив. Тимур, що б"ється досі, як і всі, одним мечем, зупинився. Повільно витяг з-за спини другий меч, провів мечем по клинку. У тиші, що настала, скрип стали здався особливо страшним. З «попрацьованого» леза зірвалася і дзвінко шльопнула на мармур моста важка темна крапля.
— Ні… — тихо промовив один із його супротивників.
Тимур стрибнув уперед. Мечі блиснули, розмиті в блискучі кола, наче лопаті пропелера. Щось забрязкотіло. Це вдарилося об міст вибиту зброю «двадцять четвертих». Ті двоє хлопчаків стояли тепер беззбройні. Їхній поранений товариш спробував підвестися — і це йому майже вдалося. Він був старший за решту, років чотирнадцяти-п"ятнадцяти, весь у шрамах — білих смужках на засмаглій шкірі… Ноги в нього знову підкосилися, хлопчисько впав на коліна. І тут я побачив, що він плаче. Сльози текли по обличчю, він морщився, кривився, намагаючись зупинити їх. Але нічого не виходило. Тоді він упустив голову на коліна. Чи то ховаючи сльози, чи то підставляючи шию під смертельний удар.
Я штовхнув Інгу у спину. Вона схлипнула, приходячи до тями. І пішла вперед.
- Хлопці, привіт!
Це трохи скидалося на глузування. Але, на мій подив, хлопці з двадцять четвертого так не подумали.
— Привіт, Іне… — мляво, безнадійно, але цілком мирно відповів один із хлопчаків, років тринадцяти, кирпатий і пухлощокий. Йому б зараз окуляри на ніс — типовий відмінник із дитячого фільму.
- Ви що стоїте? — раптом закричала Інга. - Перев"яжіть Ведмедика!
Хлопці, наче ошпарені, кинулися до товариша. Але Інга одразу їх відштовхнула і сама схилилася над підлітком. Я підійшов до застиглого на перилах пацану, доторкнувся до плеча. Хлопчик, наче чекав цього руху, його мляве, неживе тіло сповзло вниз. Одна рука в нього ковзнула в отвір перил, захиталася над далекою водою. Мене почало нудити. Невже це неминуче? Невже шлях до миру, до перемоги для всіх не буває без крові? Крові такого ось нещасного хлопця, вся біда якого — у надто правильному дотриманні умов гри? Невже нам не знайти інших шляхів? Або ... ми просто не хочемо їх шукати?
Тимур тим часом почав перев"язувати «відмінника», Кріс взявся за третього хлопця. «Відмінник», морщачись від болю, запитав:
— Що в полон берете?
- Ні, відпускаємо, - добродушно пояснив Кріс. Кивнув на вбитого і зі щирим жалем сказав:
- Я не хотів. Але самі бачили, чи — чи… Ви його заберете, хай поховають на острові…
Хлопчик ошелешено притиснув до грудей забинтовану руку. Розгублено сказав:
— Тільки ми його не дотягнемо. Нехай поки лежить, не скидайте.
Кріс уважно глянув на мене. Я ледь помітно кивнув головою.
- Нічого страшного, - чітко, окремо вимовив він. - Діма з Інгою вам допоможуть.
ebooksa