Перший раз я йшов по ворожій половині мосту. Ми спускалися, але кожен крок все далі й далі видаляв нас від Замку Пунсового Щита. Передумати було ще пізно. Кинути нерухоме тіло, що обм"якло у мене на плечах, побігти… На плечі, під холодіючої рукою, слабо хлюпало. З ран ще текла кров, хоч хлопчик і був мертвий. Дивно, але мені не було від цього ні страшно, ні гидко. Світ змістився, перекинувся, я вже не був земним Дімком. Я став жителем островів, який не боїться ні чужої, ні своєї смерті.
— Алік, а що… з Генкою? — тихо спитала Інга за моєю спиною. Я затамував подих.
— Помер, — без особливих смутків у голосі відповів «відмінник».
Я обернувся. Інга зблідла, губи її здригалися.
— Інго, та ти не хвилюйся, — вів далі Алик. - Це не лише від твого удару. Йому у замку додали. За справу.
Нічого собі! Та й хлопець правив на цьому острові. Довести всіх до того, що за першої нагоди його добили. Пораненого.
А назустріч нам уже вибігли двоє хлопчаків із мечами напоготові. Побачили Інгу, шкутильгаючи Мишку, мене. І завмерли.
— Я маю говорити з тими, хто керує островом, — похмуро сказав я. — Ми парламентарі.
Хлопці переглянулись. З настороженим виглядом опустили зброю.
Похмурий, вилицюватий хлопчик років тринадцяти торкнув мене за плече, уривчасто промовив:
— Чого ти прийшов, га? Що тобі треба?
Інга підійшла до мене.
- Ахмет, це Діма. Ми прийшли…
Ахмет різко обірвав її:
— Тобі теж не було чого повертатися.
Мене охопила злість. Я опустив на камінь моста свою ношу, повторив:
- Ми парламентарі. Інга не повертається на ваш острів, вона хоче допомогти переговорам.
- Яким ще переговорам? - насторожився Ахмет.
Із замку тим часом вийшли двоє дівчат. Одна маленька, з перелякано-розгубленим поглядом, інша старша, широкоплеча, з абсолютно недівочою фігурою і суворим суворим обличчям. Підвищуючи голос, щоб мене почули і вони, я сказав:
— Наш острів пропонує вам укласти військовий союз і створити Конфедерацію Островів.