— Дімо, ти не думай, що я сволота… — швидко зашепотів Малек. — Я справді хотів додому. Нечесно, я розумію, тільки дуже хотілося. Адже спочатку нічого поганого не вимагали. Просто просили розповідати їм, що робиться в замку.
— Вони не стежать тут? Ти не брехав?
- Ні. І знаєш, ось що… Вони нас не розрізняють. Навіть хлопчаків із дівчатами плутають. Абияк розбираються по зростанню ... Ну, можуть тебе від Кріса відрізнити. А з Меломаном чи Толиком запросто сплутають. Вони, мабуть, не люди зовсім. Павуки, або жаби.
Мене пересмикнуло. Між лопатками крижаною змійкою проповз страх. У спину ніби дивився важкий, холодний, лякаючий погляд. Жабій чи павучий…
— Ігорку, тобі не страшно тут?
Він довго мовчав. Потім тихо відповів:
- Дуже. Вночі... Вони мені не пробачать, я знаю.
— Мальку… Може я поговорю з хлопцями?
- Ні! Я ж просив!
Я намацав товсту сталеву смугу засуву. І прибрав руку.
- Добре. Я зрозумів, що ти сам собі не віриш.
- Так. — Ігорьок повільно витяг долоню зі щілини. І невпевнено промовив: — Дімо, я одразу не сказав… Не подумав, що це важливо. Вони завжди просили розповідати, хто і з ким товаришує. Особливо якщо хлопчик з дівчиськом. Їм це дуже цікаво, не знаю, чому… Вони й тобою зацікавилися, бо ти з Інгою товаришуєш. А надто вони хотіли знати, коли і хто ризикував через інших. Вони питали, чому хлопці через мене ризикують… Я їм говорю — вони мої друзі. Тоді сказали – поясни, що таке дружба.
- Ти пояснив?
- Ні, не міг.
- Зрозуміло. Тобі замислюватись не хотілося.
Ігорець промовчав.
— Гаразд, спи… — Я зробив крок від дверей. І почув тихий голос Ігорка:
— Я спробую… А ти скажи Крісу, хай не забуває: спостерігачі є на всіх островах. І на тих, з якими ми… ви потоваришували.
Ранок на Тридцять Шостому острові тепер починався з тренувань. Сонце ще не здалося через обрій, а Кріс уже гнав усіх на піщаний берег під стіни замку.
У сірому ранковому сутінку мляві, напівсонні хлопчаки бралися спарингуватися. Поступово темп наростав, глухий стукіт палиць, що стикаються, ставав голосніше. Іноді, дуже рідко, брязкала сталь. Перестарана пара негайно припиняла бій, відходила убік. Небо голубіло, нічна прохолода зникала, сильніше шуміли хвилі, що накотилися на берег. До сніданку можна було встигнути скупатися. А потім на всіх чекали мости — свої та чужі. Мости, що належать островам Конфедерації.
ebooksa