Вона подала по-товариськи руку обом мужчинам і вийшла.
За кільканадцять хвилин замість дівчини й доктора 3. увійшов у залу «експрес» (той самий, що не знав, що з грішми робити), вручив приятелям запечатаний конверт і вийшов.
В конверті було сорок злотих і клаптик нотного паперу. На папері стояло: «Я взяла тільки шістдесят злотих — стільки потрібно мені на плащ. Сорок злотих вертаю. Я не є ані голова Товариства охорони малолітніх злочинців, ані злодійка. Вчусь співу і мрію про сценічну кар"єру. Завтра обіцяли відрекомендувати мене директорові опери, а до цього потрібно було, звичайно, нового плаща, бо директор зі зле одягненими кандидатами навіть говорити не хоче. Від цих шістдесяти злотих може залежати вся моя кар"єра. Грошей не просила впрост тому, бо боялась, що ви не повірите мені. Гроші (як буду славною співачкою) постараюсь віддати на фонд охорони малолітніх злочинців. Поки що дуже дякую».
Оптиміст розсміявся:
— Перші ліки на твою хворобу досить дорого коштували тобі: у сьогоднішні часи шістдесят золотих...
— Але я не жалію,— відповів той,— тепер бодай знаю, чого хочу.
— Цікаво?..
— Хочу відшукати цю малу хитрунку і, оскільки вона має вокальні здібності... помогти їй зробити сценічну кар"єру. А може...— і лукаво усміхнувся.
1934
ПОДОРОЖНІЙ
Хіба хтось гать на небі розпустив: сонце ллється на землю без стриму й міри. Весна вже. Хоч у календарі треба ще на неї повних два дні ждати.
Олена повідчиняла всі вікна у всіх кімнатах назустріч ранньому гостеві... Ввечір казатимуть діти, що в хаті пахне «двором».
Проте малі бігають навколо хати ще в зимових плащиках: не треба надто весні вірити. Тому два роки змерзли нарциси, заки ще розцвіли. Олена не дається підманути весні: хай буде, що хоче, роботи у квітнику не буде починати скоріше, як у половині квітня. Байдуже, що хтось збиточний безнастанно ллє сонце на землю.
Дівчата виносять вазонки з кімнат і рядочком ставлять під хатою на плиті. Квіти теж потребують нових сил навесні: хай перемішується зужите із свіжим, стара кров землі із молодою. Дівчата скоса споглядають, як їх пані розробляє глину своїми гарними, виплеканими пальцями і хіхікають тихесенько одна одній поза плечі: за високі нігті пані понабивалося повно чорнозему...
Олена бере повну пригорщу землі і підводить аж до уст: земля пахне. «Пані, а й та ворожить»,— думають дівчата.
Нараз пси з подвір"я забрехали всі три нараз. Олена хоче вже післати одну з дівчат, щоб подивилися, хто там, але пригадує собі, може, це хтось приїхав з міста у справі ставу, та іде сама. Ховає брудну руку у фалди спідниці та йде назустріч чужому, бо пси не перестають гавкати.
Спершись одною рукою об браму, стоїть по той бік брами, на вулиці, в сонці й болоті якийсь подорожній. Олена мусить успокоїти псів, щоб незнайомий міг прийти до слова.
— Вибачте, пані,— каже незнайомий,— чи не могли б ви справити мене на дорогу до Райкович?
Олена, з засади строга, просто непримиренна до всяких «зайд», що під цю пору обігнатися від них не можна, не може здержатися від сміху на вид цього подорожнього: мати на грудях мапку[18] і... йти в зовсім протилежнім напрямі від Райкович.
Та подорожній, видно, не любить, щоб з нього сміялися. Навіть жінці не вільно цього. Навіть гарній жінці. Він відгортає великою, як у спортсмена, рукою чуприну з-над чола, щось говорить про свій заболочений одяг і хоче йти собі.
ebooksa