Вістович заплющив очі, пригадуючи події важкого дня. «Боксерський клуб», арешт і допит, який став для нього сповіддю. Чи то пак розповіддю про зовсім іншу людину. Іншого Адама Вістовича, знаного йому й незнаного водночас. Тоді поруч була Бейла. Тоді він міг знайти відраду в її домі, в її обіймах, в її ліжку.
Після того, як Лібанський поспіхом виїхав з міста, вони зустрілися в її помешканні, і Вістович, як і обіцяв, повернув їй фотопластинку.
— Раджу все ж її знищити, — сказав він.
Бейла не відповіла. Тільки взяла його за руку й повела нагору. Єдині слова, які він почув від неї були: «Пробач, пробач, пробач… Я не знала, що все це через мене…». І коли він намагався щось промовити, то м’яко притулила йому палець до губ. Це був знаний обидвом сигнал.
Сівши на край ліжка, він м’яко провів долонями по її стегнах, піднімаючи одночасно краї сукні вгору. Далі вона сама перехопила їх і кількома вправними рухами звільнилась від усього одягу. Дозволила йому помилуватися трохи своїм тілом, а тоді підступила ближче, підставляючи під поцілунки невеликі пругкі груди. Вістович впивався у них із жадібністю і слухав, як її дихання переривається зойками й стогоном, аж врешті Бейла змусила його податися трохи назад і спертись на лікті. Пальці жінки пробіглися ґудзиками сорочки вниз і нетерпляче розстебнули ремінь. Ще трохи і, вмостившись згори, вона зробила перший найсолодший рух, впускаючи його плоть у себе.
Бейла просила пробачення так, як уміла тільки вона. І він пробачив би їй що завгодно: хоч всесвітній потоп, хоч десять єгипетських нещасть, якби вона була в них винна.
Коли влітку чотирнадцятого року він вирушав до Сербії, то обидвом здавалось, що це не надовго. Найпізніше — до Різдва. Так, зрештою, думали в усій Європі. Які затяжні війни в наш час? З теперішньою потужністю артилерії? З теперішнім залізничним сполученням? Із можливостями повітряної розвідки? Серби капітулюють за місяць-два, а їхні союзники тільки побрязкають зброєю. Справу докінчать за столом переговорів.
Утім, невдовзі російські війська зайняли Ґаліцію, а капітан Вістович опинився в Італії, в долині Ізонцо, і марно просив командування перевести його на Східний фронт. Русинам не довіряли, вважаючи, що ті не будуть належним чином воювати проти «братів-слов’ян».
З Італії Вістович повернувся тільки восени вісімнадцятого року, після капітуляції Австро-Угорщини. Щоправда, повернувся не до Лемберга, а до Відня. Таким було розпорядження керівництва
«Відень, то Відень, — думав комісар, — післявоєнну розруху, зрештою, краще пережити тут». І щойно відновилися телефонні лінії, одразу ж задзвонив до Дирекції поліції у Львові й попросив з’єднати його з Антоні Самковським. Був січень 1919 року.
— Комісар Самковський, — пролунав нарешті знайомий голос.
— Це Вістович, — відповів він.
— Говоріть голосніше! — гаркнув колишній ад’юнкт. — Погано чути!
— Це Вістович!
З того боку раптом запала тиша. Чулося тільки звичне шипіння і потріскування лінії.
— Самковський, ви там? — занепокоївся Вістович.
— Так. Слухаю вас.
— Самковський, вам відомо, що з Бейлою? Бейлою Цайсель?..
Знову мовчанка.
— Курва, Самковський! Я спробую приїхати…
ebooksa