Жити з почуттям вини — це мовби щодня ковтати розпечене вугілля. Що глибше дихаєш, то дужче воно пече. Чому він не домігся дозволу відвідати Львів бодай кілька місяців тому? Чому сліпо виконав наказ і залишився у Відні?
Про погром у Львові він і гадки не мав. Преса написала про це значно пізніше, навесні. Більше сотні жертв… Що коли Бейла серед них?
Під ранок Вістовичу наснився той самий крижаний сон. Замість тунелю, щоправда, — вузька стежка, а довкола — пуста місцина, вистелена поваленими чорними деревами й мертвою травою. Чиїсь кроки назустріч. Хтось невідомий наближається впевнено і швидко. Комісар ледве встигає вихопити зброю, але пальці невідомого стискаються на його горлянці, здавлюючи крик, що несамовито звідти виривається…
Вістович розплющує очі й бачить перед собою обличчя Влади. Її руки ніжно його заспокоюють. Волосся розсипалося по голих плечах і грудях. Вона шепоче йому щось чеською…
Кошмар ще не відпустив, а тіло постояльця раптом наповнює тепла ексцитація. Владислава усміхається. Її руки тепер ковзнули по його животу вниз.
«Бути немолодим і все ще відчувати радість стосунків із жінкою… — подумав Вістович. — Принаймні в цьому мені пощастило».
Одним рухом він притягнув її, мовби хотів вживити в себе спокій і тепло, які вона йому дарувала.
Коли комісар о восьмій тридцять переступив поріг кабінету директора віденської поліції, Шобер зітхнув із полегшенням. Хоч на обличчі його було написане відверте здивування.
— А я вже грішним ділом вирішив, що ви зараз у потязі до Італії, — усміхнувся він. — Каюсь. Щиро каюсь.
«Старий дідько, — подумав Вістович. — Навіть керунок вгадав…»
На столі директора парувало горнятко з кавою і диміла цигарка, яку той поклав запаленим краєм у попільничку. Крізь вікно пробивалися прозорі снопи світла, впиралися у підлогу без килима, підсвічуючи на ній візерунки деревини, що проступали крізь облізлу фарбу.
Директор зняв з телефона слухавку й попросив з’єднати його з кимось із підлеглих. Хвилину почекав, а потім промовив:
— Це Шобер. Дайте відбій поліції залізниці… Дякую.
— Сподіваюсь, ви не ображаєтесь на мене, пане Вістовичу, — сказав він, завершивши цю коротку розмову. — Я мусив перестрахуватись.
— А якби я вирішив утекти автомобілем? — поцікавився комісар, якого ця ситуація навіть звеселила.
— Було б іще легше вас упіймати. Повірте. У столиці поліція знає про кожне корито з двигуном. Далеко ви б не заїхали.
— Я радий, що повернувся, — несподівано визнав Вістович.
— Справді? Чому ж?
Комісар і собі запалив цигарку.
— Ви, безперечно, знаєте про доктора Фройда і його новітні методи.
ebooksa