— Вам не можна!
— Що?! Чому?
— Назвіть адресу для телеграфу.
— Для телеграфу?.. Хвилинку…
— Так. Сьогодні відправлю телеграму.
Зв’язок миттєво урвався.
У своїй телеграмі Самковський запропонував зустрітися у Кракові за два тижні. І додав адресу якоїсь кав’ярні.
Саме під час цієї зустрічі Вістович почув те, чого боявся понад усе:
— Востаннє я бачив пані Цайсель у листопаді минулого року, коли… наші війська влаштували у Львові єврейський погром. Мені вдалося її попередити, — Самковський говорив так, ніби в горлі в нього застряг пісок.
— Вона виїхала з міста? — запитав Вістович.
— Я не знаю…
— То якого біса ми зустрілися тут, Самковський? Чому не у Львові? Я мушу бути зараз там, щоб її знайти! Чи принаймні з’ясувати, де вона.
— До Львова вам не можна, — заперечив той з несподіваною твердістю. — Принаймні поки що. У нової влади буде забагато питань до колишнього комісара-українця, доки війна з УГА ще триває. Почекайте хоча би з пів року. Нехай ситуація урівноважиться. Нехай… — він не договорив.
— Нехай остаточно розіб’ють українців, — доповнив за нього Вістович.
Вони помовчали.
— Зрештою, робіть, як знаєте, — зітхнув згодом Самковський. — Але я мусив застерегти…
Він підвівся з-за столу.
— На все добре, пане Вістовичу.
Уже коли довготелеса постать колишнього ад’юнкта поліції Лемберга загубилася серед перехожих на площі, комісар згадав, що не подякував йому. І хотілося сподіватися, що така можливість ще трапиться.
До Львова він усе-таки навідався ще тієї ж зими. Інкогніто, вдаючи з себе торговця вином. Утім, про Бейлу так нічого й не дізнався.
ebooksa