Шобер кивнув.
— Доктор Фройд лікує бесідою. Думаю, найкраще для мене зараз — це якраз виговоритись. Витягнути на світло демонів пам’яті, що пожирають зсередини.
— А мені ваші демони потрібні для протоколу, — сказав директор. — Тож продовжуйте свою розповідь.
V
Лемберг
листопад 1919 року
Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав. Восени я повернувся до Лемберга, який було годі впізнати. Мовби опинився у чужому місті й дивом знав тут кожен провулок.
Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає «дихати віками», як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти.
Наказ вирушити до Львова я отримав тиждень тому у Відні. Максиміліан Ронґе, начальник
Ясна річ, у мене були свої міркування щодо того, винен Редль чи ні. Ми навзаєм недолюблювали один одного, проте я ніколи не повірив би, що він зрадник. Редль бавився у небезпечні ігри, купуючи й продаючи інформацію на міжнародному шпигунському ринку. Таким чином він стільки ж нашкодив імперії, скільки й допоміг. За час своєї кар’єри полковник упіймав не одного російського шпигуна. І вже хоча би з огляду на цю обставину міг розраховувати на деяке пом’якшення вироку: заслання, пониження у званні тощо. Проте його залишили в кімнаті наодинці з револьвером, ясно натякаючи, що в такій ситуації офіцер може вчинити тільки одне: пустити кулю в скроню. Що, зрештою, Редль і зробив.
На мертвого й після війни вішали всіх собак. Мовляв, як же ми могли перемогти, коли зрадники, наче шашіль, точили нас із середини. Прізвище Редля у пресі стало синонімом слова «негідник». Журналісти, здавалось, лише шкодували, що той не був євреєм, як, приміром, Дрейфус[110]. Бо тоді його зрадливу натуру вдалося би розгледіти відразу. Однак полковник походив з Ґаліції, що також пасувало до образу імперського Юди.
З тієї ж причини Ронґе не довіряв і мені. Точніше, причин тепер було більше: мало того, що я також походив із Лемберга, то ще й був колись у підпорядкуванні офіцера-зрадника.
Новий шеф конаючого
Ронґе також прийшов не в мундирі, а в мішкуватому гарусовому костюмі, що незграбно висів на ньому, мов на палиці. Як і Редль, цей чоловік мав звання полковника, хоча заледве чи в контррозвідці це мало якесь значення.
Ми обидвоє замовили чай, і Ронґе, не гаючись, перейшов до справи:
— Коли ви були востаннє в Лемберзі, пане Вістовичу? — запитав він.
— Трохи менше року тому, — відповів я, і неприємні спогади різонули пам’ять. Я виконував тоді доручення Міністерства, й мене ледь не підстрелили у власному помешканні. А ще я намагався знайти Бейлу, проте без успіху.
— Хочу запропонувати вам знову вирушити до рідного міста, — продовжив полковник. — Це не наказ, тому ви, звісно, маєте право відмовитись.
— Залежить від того, яка переді мною буде ціль, — відповів я, хоч майже напевно знав, що погоджусь.
Ронґе відпив і нервово облизав губи. Після цього продовжив стишеним голосом: