Царівна (збірник)

Так, це правда, що потонув і пропав!

Вона не думає над нічим ясно; їй здається так, мовби хто прийшов і ударив її по голові довбнею, а вона, хоч заголомшена, відчуває цей удар. Але ні, їй, властиво, не так здається. В ній збудилося прецінь стільки голосів, зовсім так, мовби в її серці ожив рій бджіл; шукав виходу і не міг його найти, а вона або удавиться, або оглухне…

Вона вмовляє в себе, що все те перемине, силується згірдливо усміхнутися, і від часу до часу шепчуть її уста майже несвідомо: «Марко! Марко!» її мучить жадоба виконати щось подібне до того, як сісти на дикого коня і пустити йому свобідно поводи, щоби помчався скаженим льотом і затоптав всі ті підлі, самолюбні, брехливі креатури, собак тих! Або кинутися в човен в бурхливі хвилі… і реготатися!

Або, може, ще інше? Може.

Може, потонути душею в тони і виграти те, що її так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! Для всіх, що мають серце і слух… Та ба! Грати!..

Так оперта лежить вона довго…

Відтак проходжується по кімнаті. Принесені ним листи впадають їй аж по довгім часі в очі. Вона сягає вперед за листом від тітки. Майже не розуміє, що читає, і лише при кінці писані слова вражають її. «Ти думаєш над бог знає чим, Наталко, а не застановишся над тим, що твої роки не стоять. Леночка майже цілий рік молодша від тебе, а має вже дві донечки, а третє в дорозі…» Вона кинула від себе лист, немов в її руках опинилося щось гидке, і вхопила за другим письмом від панни Марії. «Я така вдоволена, – писала вона між іншим, – що з Василем склалося все так щасливо. Бог добрий і допоміг йому до доброї долі. Я боялася за нього, тепер сповідаюся перед вами одверто. Він пристрасний і змінчивий характер, хоч у нього серце золоте і чувство глибоке, а розум острий. І Маєвський з нього вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя – то цей, що жениться так пишно, і тому простить йому всі його прочі «дурниці». Зоня гомонить на нього, як звичайно, і каже, що вона була би воліла, щоб він женився з ким іншим і не шукав передовсім маєтку. Але вона все така, як була давніше. Я лиш не розумію, чому ваша тітка і вуйко прийняли так дивно звістку про його заручини. З тітки мені не дивно: вона має претензії до кожного молодого чоловіка і зсуджує кожного безоглядно, що не звертає уваги на її доньку; але ваш вуйко, Наталко, той спокійний, добрий чоловік, він засміявся так злобно на вістку про заручини Василя, що я того сміху й до смерті не забуду. А відтак вийшов з кімнати, мовби не хотів про нього й чути. Я розповіла те все Василеві, більше жартом, а він просто казився з лютості. «Це міщанська вузькоглядність! – казав. – Але, слава Богу, що в мене сумління сильне і що я не трус. З часом поклоняться мені всі, побіда буде по моїй стороні. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давіше! Я європеєць!..» І т. д.

Кімната освічена слабо.

Вона лежить зморена і її гарні білі руки звисають сплетені безсильно понад край отомани і відбиваються блідо від темного її тла. В її душі запанувала якась пітьма, здавалося, що одна з її найзвучніших струн урвалася.

– Хто винен, хто винен? – шевелять її уста, і вона передумує все наново ту думку, що в нім любила свій народ, рідну пісню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глибінь безповоротно, і одним голосом стало знов менше… Хто винен?

XVII

Чотири неділі пізніше вийшла вона з дому, щоби побачити його вінчання.

«Де люди любляться, там мусить той коритися, що найбільше любить», – писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила більше, то черга коритися припадала на неї.

На судженій Василя мусить щось бути, коли він жениться з нею; вона має прегарно Ліста грати.

Надворі погідно, тепло. В неї є охота погуляти на свіжім воздусі і аж потім піти в костьол. Вона звертається в місто і йде головною, ясно освітленою вулицею. Перед нею, за нею тиснуться люди. Вона йде скоро, майже без плану. В її душі хмарно, і вона потребує тепла і простору…

По проході зайшла в латинський костьол. Тут мало відбуватися його вінчання.

Вступивши сюди, вона змінилася до глибини душі. її напало страшне зворушення і якась пропасниця. Костьол був багато освітлений, набитий видцями і повний голосного шепоту. Якась дивна і, як їй здавалося, гнітюча атмосфера наповняла його. Головний престол, а радше великий образ розп"ятого Христа на престолі, здавався немов світлом облитий; а міська ітелігенція і велика маса знайомих молодої обступила його зовсім. Всі бажали молодим людям глядіти прямо в обличчя.

Вона всунулася також близько престола і сховалася за якусь старшу даму, що, вичублена, мов молоде дівча, перешіптувалася без перерви з своєю сусідкою.

Чувство гарячого сорому обгорнуло її, що й вона находилась тут, і вона ховалася за цікаві дами, щоб її ніхто не замітив. їй здавалося, що всі мусили відчути, що й вона тут, і відгадати причину її приходу. Бо що ж пригнало її сюди? Ах, просто сміх бере!..

В посліднім часі вона майже числила години до сьогоднішнього вечора, ну – і діждалася вкінці його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всі кругом неї обглядалися би за нею. І чи не варто було заглянути їй в лице? Чи такий кінець не був інтересний?