Йому діється так, як би на його душу залягла тінь і затемнила все, що зложилося для нього так «гарно й сонячно»! Через хвилину він немов обезсилений, немов западається в себе і майже не може вдержатися спокійно, щоб не звернути на себе глибшої уваги; але за хвильку звертається до нього священик, і він мусить над собою запанувати.
. . .…..
Свіжий, холодний воздух вдарив її в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов відродилася наново, віддихує глибоко.
Так! Тепер вона свобідна. Позбулася того, що пригнітало її і заморочувало її душу. Вона те зсунула з себе і оставила йому; а він буде те носити до кінця свого життя…
Як же видивився там на неї, мовби побачив її вперше в житті! Правда, вона стала йому цілком чужа, так само, як і він не був для неї вже тим колишнім Василем з бунтівничою душею і ідеально гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволіла! Тепер – за два-три роки – перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане йому полька тим «морем», в котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену «любові».
Гай, гай, як все гарно склалося!
Вона була би те говорила цілому світові, щоби добре чули всі і добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселість, і вона чулася сильною, мов львиця. Відтак задержалася на хвилинку і задумалася: «Куди тепер?»
Усміхнулася.
«Однаково куди; куди-небудь».
Її не ожидав ніхто. Могла йти і йти, доки би з утоми не повалилася; те не викликало би в нічиїм серці жалю.
Вона йде скоро, мовби хотіла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Вона з своїм гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а він з лжею на устах і на чолі… Гай, гай! як все гарно склалося!
«Я не нещаслива, – силується втихомирити себе щокрок і підносить гордо бліде лице. – Я лиш сама. І що ж на тім? Слово «нещастя» придумав якийсь безсильний чоловік, воно прийнялося і находить відгомін. Чи ослабати їй для того?»
Всюди кругом неї клекотить життя, розлягається безладний гамір людської товпи, розмови, сміх і дзвінки. Елегантні сани мчаться блискавкою дорогою повз неї, багато пар, побравшись попід руки, горнеться тісно одно до другого і йде, весело балакаючи…
Куди йде вона? Адже вона не хотіла до нікого йти, майже не мала нікого, бо саме тепер не було жодної з її товаришок в місті. Малярка від"їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена, з чудним блиском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирилися.
– І так я йду, Наталко, – говорила з якимсь напівнасмішливим, напіврозпучливим усміхом. – Він каже, що я йому потрібна до життя, мов воздух, і я рішилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може, ні. Він казав, що не пустить мене ніколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старатися привикати до того «способу», хочу, щоби щастя усміхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено… – І виїхала. А тепер вона не має тут майже нікого.
Вона придивляється тепер людям, як ходять у світлі, там далеко долом вулицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди вона звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! Як же їх багато, справдішнє море люду. А й там далі, де вона не була і де її, може, ніколи й не буде, і там їх така маса!
Їй впадають в очі нужденні постаті жіночі і чоловічі з змарнілими лицями. То її посестри і браття говорять її мовою і належать до тої самої матері, що вона. їх багато. Однак – куди гонять вони, за чим? Де їх доми, і як живуть вони? Ні, радше вже, яка їх доля?
«Доля!..» І, усміхаючись, пішла далі.
Не дивилася ні вправо, ні вліво, лише перейшла скоренько попри ясно освітлену елегантну кав"ярню, з вікон котрої ллялось світло струями, освічуючи всіх, що переходили тротуаром, і вступила в другу вулицю так нагло, що спітнулася сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, вп"яливши в нього свої очі, але майже в тій самій хвилині помчалася вперед. Він завернувся і пішов за нею. її великі, промінні очі, що блиснули з-під чорної шапочки на нього в переляку, зацікавили його; а її висока гнучка постать манила його… Хто вона? Йому здавалося, що її уста усміхнулися при слівці pardon[114], киненім скоро й півголосом. Вона спішиться, але він здогонить її.
Ідучи за нею, приглядається він її одежі. Він тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на ній складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послідньої моди, а рука, що держить, мабуть, несвідомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерія, щоби подивляли її білу руку? О, жінки, ті жінки!.. Далі зарукавок також не послідньої моди!
ebooksa