– Правда, – відповіла вона, – я не хотіла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є. я уявляла собі, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнішу істоту; в таку, до котрої і я, і другі могли би молитися. Я чула вже тоді, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотіла в глибині душі своєї статися вам. Чи я бажала чогось справді неприродного? В моїх очах чоловік – щось дійсно божеське, хоч – як ви раз казали – він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення! Відмовивши вам, я не хотіла, щоб ви пішли і стали вперед «великим паном». О ні! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстей. Я хотіла перед вами коритися без краски на лиці. Того хотіла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумілися. Ви казали мені, що в мене нема розуміння дійсного життя; впрочім (вона усміхнулася гірко), може, й нема!
– Навіть посада компаньйонки була вам миліша, ніж замужне життя зі мною! – говорив він тремтячим, зворушеним голосом.
– Я бажала закуштувати хліба, заробленого власними руками! – відповіла вона. – Я хотіла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пішла, якби жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути[113], ви це знаєте. Мені показали двері, тому що я не хотіла віддаватися за Лордена, – чи, може, було мені піддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду і холоду, бо я не боюся і смерті. Впрочім, я чула в собі силу і тому пішла; чи те було неправо?
– Ви вимагаєте від чоловіка забагато! – сказав він. – Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тім ви помиляєтеся… і тому…
– Я, Орядин, я? – перебила вона йому і розсміялася. – О, я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці є і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнітаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому! І в тім я помилилася! – А коли він мовчав, говорила вона далі: – Скажіть, як мені жити в теперішніх обставинах, щоб моє життя стало подібне до життя вдоволених, або ні, – закинула живіше, – скажіть мені радше, яку роль надали ви українкам або й мені, наприклад, нині, заявляючи мені свої заручини з полькою?
– Роль вам? – промовив він, зчудований.
Хвилину дивився він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усміх на його устах і, шукаючи очима за шапкою, обізвався:
– А, так! Тепер розумію; та що мені багато говорити? Цим разом, т. є. тут, я невинний. Ви вибрали собі самі роль на тій шахівниці. Мені остається хіба пригадати вам високе значення цеї ролі; а то – ваше змагання до «полудня людськості, до вищого чоловіка».
Вона дивилась на нього своїми великими очима, що на її блідім лиці тепер аж горіли, – і неначе линула думками дальше, як він бажав…
– Отже, це моя провина! – промовила гірко. – Це тота недуга, задля котрої прийшлося мені стільки терпіти, проклін, що споганив мені вже життя дома і пігнав між чужі люди! Гаразд! – додала з якоюсь веселою гордістю, – я буду її наслідки зносити. Бувши дитиною, я бажала летіти через море в полудневі краї, котрих красу уявляла собі моя фантазія в тисячних барвах. А вирісши, я бажала, щоб ми стали інтелігентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силі, щоб дійшли також до «полудня». Розуміється, кожна і кожна одиниця (думала я собі) мусила би сталити свої сили, перемагати і себе, щоби розуміти життя пануюче, і бридилася прикметами невільничими. Об тім марила я часто. Це була і є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границі можливості, то в тім, може, не її вина, то судіть мене, Орядин, судіть і ви! Ви знаєте ціле моє життя! – Сказавши це, затяла зуби, бо її давило щось в горлі, мов корч.
Але він не міг її судити.
Він не міг опертися цілком впливові її пориваючої істоти, впливові її слів, що вона його так дуже любила. Такого зізнання не надіявся він ніколи. Він думав, що вона закутається в уражену гордість і що ціла сцена відбудеться холодно кількома словами, гратуляцією, і він зірве всі тоті неясні відносини, що накладали на нього якісь обов"язки і тяжили на нім не раз так дуже. Чому? Він сам не знав. Тим часом він зворушився сам, переконуючись, що вона йому не байдужа, що не була йому такою, хоч як вмовляв себе часто, що не обходить його нічо і що не любить її. Але що ж! Він мусить з нею зірвати. Це було би нерозумно дати запанувати одному чуттю над цілою своєю будучністю і то саме тепер, коли все склалося для нього так легким способом і так гарно. Тамта любила його, мала прегарний маєток і була така сама добра людина, як ця, хоч оця приковувала його якоюсь чудною силою до себе. Та ба! Він не хоче більше бавитися чуттями, воно йому ще недавно завдало доволі горя і прикростей з тою шаленою румункою, а тепер починати знов наново? Він буде щасливий і з тамтою, хоч і не любить її; він переконався, що щастя становить щось інше, як сама любов, тому – вперед!
Він станув перед нею, гарний, високий, на вид спокійний і простяг до неї руку.
– Я зворушив вас, – сказав непевним голосом, – хоч і не бажав того ніколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людей, як ви, є доволі сили, щоб знести кожну страту в житті і кожний удар, хоч би і найтяжчий.
Вона кинула на нього гордим, недовірчивим поглядом, і її чоло захмарилося.
– Найтяжчі страти в житті переболіла я вже; а то страту родичів і бабуні. Те, що наступило потім або що може ще наступити, не в силі завдати мені більше горя, як завдало це. Впрочім… дякую вам за вашу гостину і за всі новинки і – гратулюю вам!
Він склонився низько, аж надто низько – і пішов.
. . .….
Така сама тишина, як перше.
Вона оперлася одним коліном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.
ebooksa