Царівна (збірник)

– А он справді хижун, Мавро! – перебиває нараз многословні розпитування Маври дівчина і вказує на великого хижуна, що навіть не надто високо кружляв над ними, ніби шукав між коронами смерек найкращого місця для себе…

Мавра зиркнула під чисте синє небо.

– Він над тобою кружляє, доньцю, – каже вона пророчо. Дивись, нині неділя, та щоб від сьогодні за тиждень не впала ти якому хижунові-хлопцеві в очі, не замоталася в нім на все, – каже і шкірить, як перше, білі зуби.

Тетяна спаленіла.

– Я на танці рідко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає ніде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирі. В нашій хаті тихо, лиш святі ікони і ми.

– Прийде час, віддашся, – відказує Мавра, – то й чого тобі ходити? Нехай ходять тії, що нічого не мають та по танцях долі шукають. Але таким, як ти, люди самі в хату приходять. Твоя мама добре знає, що і як робити. Другої Іванихи Дубихи в селі нема. А горя зазнавати, біди-злиднів шукати – не таким, як ти, дитинко. Сеї осені вижидай старостів. Мені мати казала, що знов якісь там домовляються.

Тетяна не відповідала. Вона чула се кілька разів з уст Маври, але що їй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи ні, тож не обзивається й сим разом на слова старої приятельки.

– А он скажи по правді, – запитує стара, – не уподобала собі ще жодного? Не любиш?

– Ні, Мавро, – відповідає сухо Тетяна і каже правду.

Вона не любить справді жодного. Не любить і не жадна ні одного з тих, яких вже здавна знає.

– Тільки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, – підхоплює Мавра, – а розлюбившись, вступаєш одною ногою ніби в добро, а другою в пекло.

– Не знаю, – каже стиха Тетяна і якось широко, цікаво дивиться, підсуває чорні брови, а дивлячися вперед себе, нічого не бачить. Противна сторона гори однако, як і перше, заліснена здолу догори смереками, пронизана скісним промінням сонця, саме так, як і перше, виглядає. А більш нічого.

– Не знаєш, серце, – впевняє Мавра, – правда, що не знаєш. Але зате я знаю. – Притім усміхається вона таким усміхом, що його ніколи не розбереш.

А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зоріючими очима, цілим єством своїм, і неначе приправляється вже заздалегідь до слуху, що має дійти до неї від старої няні.

– Любов – то так, – каже нараз Мавра і сідає рівно, підібгавши ноги під себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй відкрити велику-превелику тайну.

– Так, – каже, – ти стрінешся з ним раз, і другий, і третій, а може, й більше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Відтак колись ні з сього ні з того зачуєш його коло себе, він зближається до тебе, і ти чуєш, він вже й поцілував тебе. Так раз, і другий, і третій. Він, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш… і чому б йому не вірити, коли він тебе любить? – і тут розрегочується Мавра, що аж жах тілом іде.

Тетяна побіліла, не зрозумівши старої.

– Але буває й таке, що він тебе по тім всім покине, – говорить далі циганка, прижмурюючи очі, – бо він має вже другу або, може, мав і дві перед тобою – тож…

– О, о, о! – перервала нараз Тетяна болісним зойком і, затиснувши уста, віддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, німіє і чомусь не рухається більше.

– Не жди милосердя, доньцю! – відповідає їй, приказуючи твердо, Мавра. – Милосердя на світі нема ні в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й… на що воно тобі придасться? Хіба тоді придасться, як ти по тім всім ходиш по милостиню, тиняєшся від хати до хати, але зрештою – «милосердя». Господи Боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрібували. Так, доньцю.