– Я вже піду, Мавро, – каже дівчина. – Сонце зайшло. Поки додому зайду – потемніє.
– Іди – і приходь до Маври, – просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. – А другим разом, – додає, – розкажи вже
Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше в долину – аж опинилася дома.
Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір’ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко «Білого каменя»-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою, – їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі.
Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.
Він пустив коня і летів, мов орел.
О, вона добре пізнає його, але боїться з ним здибатися.
Що їй робити? Збігати ще борше вниз? – питає її серце. Сховатися де в лісі?.. Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і він вже бачить її. І він квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то щоб по правді його боялася, лиш так
Станула геть аж вже понижче «Білого каменя», закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.
Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.
– Чекай, я йду! – кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.
Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.
Остаточно опиняється він вже коло неї.
– Туркине! – кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.
– Туркиня, – відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.
– А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! – каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: – Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.
– Мені в цвітах красно, – відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.
Він німіє.
Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.
«Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?» – виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається: