– Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
– За капелюх заткну.
Вона усміхнулася мовчки.
Кінь коло стежки заржав.
– Твій кінь кличе тебе, – каже вона відтак спокійно. – Сходи скоріше. Я також спішуся.
– І кінь пожде, і ти пождеш! – обзивається він майже люто і приказуюче.
– Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, – відповідає вона.
–
– Дивися! – каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. І втім, побілівши, додає нараз: – Я тобі казала, що ти
Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.
– А дивися! – каже. – Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? – і в його голосі дзвенить щось недобре.
– З сеї сторони, – відповідає вона спокійно.
– З сеї, – повторяє він і палить її очима…
– Та відтіль, – каже вона. – А перше, як тебе не було, я була
Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.
Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив’язують до себе добротою.
– Чому ти отак заєдно зо мною говориш? – питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають.[285]
– Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!
Він затискає п’ястуки.
– А як мені не схочеться цілком тебе пустити?