Царівна (збірник)

– Тепер скажи, чия ти донька?

І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.

– Спитай ще раз… може, й скажу.

– Але попам’ятай, – погрожує, – з Грицем ти не жартуй.

– Я тебе не кликала, – відказує вона. – Іди назад. Я також іду.

В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.

– А ти хто такий? – питає вона, не спускаючи з його очей.

– Я багатирський син, – відповідає він. – Казав вже тобі, на всю гору.

– Ба-га-ч? – питає вона протяжно і підсуває високо брови.

Багач ніби чудується.

– Багач, – спішиться він об’яснити голосом, що несвідомо старається з’єднати собі її ласку.

– А я не наймичка твоя, – відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.

– Я ж не кажу, що ти наймичка, – обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.

– То чого кленеш?

– Бо ти глузуєш з мене.

– Ні, – каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.

– Поскидай свої маки і дай мені! – просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на нього, чудується бровами.

– Ти не бачиш, що мені в них красно? – питає.

Він затискає зуби.

– Бачу, – бовтнув.